Пограбування, залякування, катування, вбивства. Багато зниклих. Їх доля — невідома. Так жила Балаклія під час окупації росіянами. Попри цей жах життя потрохи повертається в місто. Слухайте великий аудіорепортаж Євгена Стрельцова з Балаклії. Разом з Анною М’ясниковою вони записали історії містян, від яких хочеться і вити від болю, і радіти за вцілілих.
Харків. Сьома ранку. Залізничний вокзал. Від третьої платформи до Балаклії відправляється рейковий автобус — сучасна електричка.
У вагоні багато журналістів і співробітників «Укрзалізниці». Решта — чоловік десять — пасажири, які повертаються додому, у звільнені міста. Хтось відвертається й не хоче говорити, хтось залюбки спілкується, як Олексій і Вікторія. Вони виїхали з окупації у квітні й тепер прямують до батьків.
Ще одна пасажирка — Наталія. На неї у Балаклії чекає чоловік. Він лишився, аби доглядати за житлом.
Максим Харченко, машиніст-інструктор рейкового автобуса, каже, що тривалість поїздки — дві години. У потязі один вагон на 81 місце. Курсуватиме двічі на день. Поїзд дизельний, тому може рухатися без прив’язки до комунікацій — контактна мережа пошкоджена, а світла на звільнених територіях ще немає. Щоб поїзд доїхав до Балаклії, залізничний шлях ретельно перевіряли рятувальники. Один з них загинув, підірвавшися на міні, другого — госпіталізували зі пораненнями.
Двері зачиняються. Час відправлятися.
Як я писав вище, у поїзді багато співробітників «Укрзалізниці». Вони фіксують пошкодження. Також вони везуть зі собою генератор, щоб на станції місцеві могли зарядити телефони та скористатися інтернетом завдяки легендарній супутниковій антені «Старлінк» Ілона Маска.
Олександр Горбачов, начальник Харківської дирекції «Укразалізниці», каже, що мета — якомога швидше допомогти відновити мирне життя на звільнених територіях.
Поїзд їде повільно повз розбиті будинки й обірвані дроти. Затримуємося хвилин на тридцять, але обережність — головне.
Нарешті ми на місці.
Наталію зустрічає чоловік. Дарує букет польових квітів. Вона вся світиться від радості.
Їдемо разом з подружжям подивитися на їх квартиру. Чоловік Наталії розповідає, як росіяни тікали з міста, коли ВСУ пішли в наступ.
Їдемо обережно, адже серед трави можуть бути снаряди й міни. Сусіди махають, вітають Наталію з приїздом.
Ось і їх будинок. У нього теж прилетіло. Вхід у перший під’їзд розбитий. Біля нього стоять чоловіки — приїхали, щоб допомогти товаришу забрати речі й подивитися, чи можливо щось відновити.
Олександр, один з чоловіків, розповідає, як вони ховалися під час наступу. Весь час окупації вони жили в підвалі, адже обстріли були щодня. Продукти привозили з Куп’янська. Він допомагав людям виїжджати.
Олександр каже, що росіяни тікали дуже швидко. Близько десяти поранених прийшло до них у підвал. Вони не знали ані місцевості, ані розташування своїх частин — виглядало так, що їх кинули свої. Відступаючи, росіяни крали все, що можна було й стріляли, куди прийдеться.
Наталія з чоловіком теж стверджують: люди масово зникали. Правда тільки відкривається — знайдені підвали, де росіяни облаштували катівні. Забирали тих, хто був в АТО або просто підозрілих, на думку окупантів. Доля більшості тих, кого забрали, — невідома.
Ми прощаємося і йдемо до центру міста. Потрапляються зруйновані приватні будинки.
Перетинаємо розбитий міст.
З обох боків — колишні блокпости окупантів. Як кажуть у народі, зроблені вони з гівна й палок: з гілок, цеглин і мішків з будматеріалами, які вкрали з місцевого промислового підприємства.
Чим ближче до центру, тим більше розтрощених будинків.
Центр. Біля міськради літні люди чекають на гуманітарну допомогу. Поруч стоїть поштова машина, біля якої збирають та видають посилки. Відділення не працюють. Взагалі нічого не працює, адже нема ні світла, ні води.
Під час окупації воду набирали й з річки, розповідає Микола Ганжа. Він жив у Харкові, приїхав до Балаклеї 24 лютого, адже тут лишилася його мама. Так і лишився до звільнення.
Микола показує, де знаходиться відділення поліції. Там росіяни облаштували катівню. Це буквально двісті метрів від нас.
На місці зустрічаємо Віталія — учасника АТО, місцевого мешканця. Він закінчує давати свідчення й погоджується з нами поговорити.
Ми запитуємо в слідчого про інші випадки катування та можливі вбивства. Він каже, що про це зарано говорити, але попередньо відомо про поховання на міському кладовищі. У криміналістів попереду дуже багато роботи.
Повертаємося до центральної площі.
Колега з Грузії каже, що неподалік є кафе, де готують пиріжки й можна випити кави. Йдемо, щоб побачити, як в таких умовах люди змогли відкритися й готують їжу — у місті ні світла, ні води.
Проходимо вздовж спаленої машини зі зеткою.
Підходить чоловік, розповідає, що через блокпости окупантів ходити було небезпечно. Спочатку перевіряли, чи є патріотичні татуювання. Пізніше напряму вимагали приходити з речами, щоб вступити до лав окупаційної армії.
Зараз, за його словами, головне — терміново починати ремонт і відновлювати інфраструктуру, інакше перезимувати буде вкрай важко.
Йдемо далі та незабаром натрапляємо на те саме кафе. Називається — «ВєтєрОк».
На дверях написано, що тут можна купити пельмені, вареники, пиво. У середині близько п’яти столів зі стільцями. На барній стійці на тарілках гарячі пиріжки: з картоплею, рисом і яйцем, вишнями, капустою.
Світлана, власниця закладу, розповідає, що відкрилися вони в серпні. Попередні орендарі передали ключі й дозволили працювати в приміщенні безоплатно. Всього у місті було відкрито близько семи магазинів і стихійний ринок. окупанти ще на початку вторгнення пограбували декілька супермаркетів.
Весь час люди розплачувалися гривнями, поки в серпні росіяни не видали пенсіонерам по десять тисяч рублів, якими почали розраховуватися.
Світлана лишилася в місті, адже переймалася, що буде зі житлом.
Серед відвідувачів кафе — Віталій Літвінов, волонтер.
Виїхав з міста у перші дні вторгнення. Мама — загинула. Вивозив людей з окупованої території. Доставляв їжу й ліки. Зараз переорієнтувався на допомогу армії.
Віталій показує фотографії з позицій росіян під Балаклією, з яких вони тікали. Саме тікали, адже на світлинах видно покинуте: одяг, шахи, снаряди.
Віталій каже: важко зрозуміти настрій балаклійців. У багатьох в очах — пустота. Люди пережили страшне, потрохи оговтуються. Сам він дуже хоче повернутися з родиною, але…
Час повертатися на вокзал. Накраплює дощ. Натрапляємо на відомий на всю Україну білборд, з якого наші бійці зірвали російську агітку, а під нею виявився портрет Тараса Шевченка з віршем «Борітеся — поборете».
Проходимо повз панельку з вибитими вікнами. На фасаді сліди від пожежі — деякі квартири згоріли.
Під будинком стирчить нерозірваний снаряд.
Але є й ознаки мирного життя: земляна смуга, що відділяє будинок від тротуару, деінде перекопана, посаджені квіти, дозрівають гарбузи…
Ось і вокзал. Співробітники «Укрзалізниці» прибрали розбите скло, затягнули вікна плівкою. Працює генератор. Місцеві заряджають телефони.
Під’їжджає поїзд. Поїхали. Я вглядаюся в темряву за вікном і думаю про побачене, про безглуздість і нелюдяність ідей, котрі так хотіли насадити нам окупанти.
Завтра буде новий день. Наші колеги поїдуть до Ізюма й побачать масові поховання наших військових і цивільних. Сотні могил із розстріляними, закатованими або тими, хто загинув під обстрілами.
Матеріал створений за підтримки Ради Європи. Погляди, викладені в ньому, є відповідальністю його авторів і можуть не співпадати з офіційною політикою Ради Європи.
https://nakipelo.ua/tse-neliudy-istoriia-uchasnyka-ato-iakoho-katuvaly-v-balaklii/
