Сьогодні 31 рік з Дня відновлення Незалежності України. 24 серпня 1991 року Верховна Рада прийняла Акт проголошення незалежності України. Цим подіям передували студентська «Революція на граніті», підписання в 1990 році Декларації про державний суверенітет та спроба держперевороту у СРСР у серпні 1991 року.
Наприкінці 80-х років національне піднесення охопило Київ, перші масові демонстрації проходили у Львові. Протестний рух спостерігався й у Харкові. Як харків’яни боролися за вільну державу, ми запитали в учасників тих подій.
Ігор Ісіченко, вчений-літературознавець, доктор філологічних наук, професор. Архиєпископ-емерит.
Останніми днями я часто згадую давній радянський анекдот: «З кожним роком все зростає і зростає кількість людей, які разом з Леніним несли бревно на суботнику».
На жаль, події кінця 80-х і початку 90-х років, особливо в ювілейні дні, починають поставати під новим кутом зору. Пригадуючи той час, ти думаєш: чи справді про нього розповідається, чи про якусь іншу країну, де ти не був.
Вочевидь, увагу привертають зовнішні події, які були видовищними та ефектними: мітинги, демонстрації. Вони справді відбувалися в Харкові. На відміну від Києва, де все почалося з протестів проти поведінки влади під час Чорнобильської аварії, у Харкові каталізатором стали вибори до Верховної Ради СРСР. Від Харкова балотувався Євген Євтушенко. Це сколихнуло частину демократичної спільноти.
Євген Євтушенко 14 травня 1989 року з величезним відривом, набравши в 19 разів більше голосів, ніж наступний кандидат, був обраний народним депутатом СРСР від Дзержинського територіального виборчого округу міста Харкова. Він був ним до кінця існування СРСР.
Основним протестним майданчиком кінця 80-х років у Харкові виявився Український фонд культури. В ньому був формальний керівник від обкому партії Лисенко, талановитий актор, він чемно поводився та не втручався у справи. І письменник Віктор Степанович Бойко, який цілеспрямовано формував стратегію діяльності в Харкові. Я, тоді ще відносно молодий викладач університету, почав співпрацювати з Фондом.
Під час горбачовської Перебудови центрами формування демократичних напрямків у суспільстві були Спілка письменників та Інститут літератури. Саме у цьому середовищі зародився Народний Рух України. Оскільки я працював на філологічному факультеті, то мав з ними контакти. Зараз розумію, що Спілка письменників та Інститут літератури були використанні ЦК Комуністичної партії України як противага стихійним протестам, які починалися у Львові та в дисидентських колах Києва. Однак народ використав цей шанс, щоби впливати на активізацію життя в суспільстві.
При Спілці письменників створився культурологічний клуб «Спадщина». Я відразу увійшов до клубу, навіть взявся писати йому програму. Щоправда, Анатолій Кузьмович Здоровий написав альтернативну програму, яка вочевидь переважила. Вона була трошки нереалістичною: там хіба що не було створення власного флоту організації, всі інші принципи політичної партії були.
Анатолій Кузьмович Здоровий — фізик, доктор технічних наук, 21 червня 1972 року заарештований за антирадянську пропаганду в Харкові. Він був засуджений до сімох років таборів суворого режиму.
Перші форми протестів були пробними, «Спадщина» провела виїзд до Сковородинівки. Це було щось типу суботнику. Потім це перейшло в періодичні зібрання, а вже за кілька місяців почалася ініціатива зі створення Товариства української мови. Кафедра української мови відігравала в цьому важливу роль.
Я запропонував зробити підручник української мови для російськомовної публіки. Бо почали говорити, що російськомовні співвітчизники не хочуть говорити українською, а я пояснив, що навіть підручника немає, який для росіян був би прийнятним. Ініціативу підхопили, та, як це завжди буває, «ініціатива наказуєма». Я займаюся історією літератури, це зовсім інша дисципліна, ніж мова. Разом зі спеціалістами з української мови довелося на повних правах створювати цей підручник. Він виявився дуже вдалим.
У 1989 році було видано підручник «Самовчитель української мови», його уклали Ігор Ісіченко, Калашник В. С. та Свашенко А. О. Підручник створено з урахуванням особливостей російської мови.
Такими були практичні форми протесту. Крім акцій культурологічного характеру, виникла потреба в активних наступальних заходах для зміни мовної ситуації в Харкові. Бо вона була фатальною. Наприкінці 80-х у місті лишилася пара, нібито, шкіл, де українська мова була присутня лише на уроках української мови. Метро було переведено на російську, в місті збивали українські вивіски тощо.
Це все викликало протидію. Проте, на жаль, Товариство української мови та «Спадщина» не змогли реалізувати свого потенціалу. Важко сказати, з яких причин. Організації перемикалися на більш маргінальні заходи. Думаю, не без допомоги згори. Стався неприємний інцидент: коли ми їздили до Києва на установчі збори Товариства української мови, нас не пустили до зали, оскільки наш ліміт уже був зайнятий представниками з Харківського обкому партії. Такі були тоді часи, якщо не помиляюся, це лютий 1989 року.
Найбільш знаковою постаттю наприкінці 80-х років у Харкові був Степан Сапеляк. Він перший підняв синьо-жовтий прапор у Харкові, організовував протестні акції. Як на сьогодні, вони були трішки смішними. Степан із супроводом, у тому числі студентів університету, сидів у центрі міста з прапором і відповідав на зауваження перехожих. Згодом синьо-жовтий прапор підіймався частіше, а Степана Сапеляка заарештували.
Разом із тим створювався Народний Рух України. Комуністична партія протидіяла як тільки могла, тож готувати все треба було дуже виважено. Утворили організаційний комітет, до якого увійшов і я. Мене призначили керувати редакційною комісію з написання статуту. Кожна регіональна організація мала укласти статут і з ним їхати до Києва. Це зайняло довгі кілька місяців. Ми збиралися в університеті, на першому поверсі під теперішнім філологічним факультетом. Обговорювали, друкували, правили, передруковували ще раз. В той час треба було передруковувати сторінку на машинці, коли щось не так. Ми підготували проєкт статуту, провели установчі збори в Будинку учителя, де зараз Центр культури Київського району.
З ностальгією згадую ті часи, коли люди з різною політичною орієнтацією, які потім розійшлися в протилежні табори, були разом. Усіх об’єднувало одне бажання: позбутися диктату партійної номенклатури, який існував у Радянському Союзі. Демократичні ідеали були найбільш загальними, хоча вже була помітною різниця у тлумаченні демократичної перспективи людьми різної політичної орієнтації. Позиціювання відбувалося за національною ознакою, але не національною належністю. Були групи проукраїнські й більш космополітичні.
Силою, яка урівноважувала вплив партійної номенклатури, стала Українська Гельсінська спілка. Вона задавала напрям діяльності всіх організацій. Водночас проходили мітинги, демонстрації, які тоді в Харкові вже не розганяли. Вони проходили спокійно та масово. Я сам гублюся, коли пригадую ті часи, бо все було хаотично.
Коли в Харкові встановлювали перший в Україні пам’ятний хрест Голодомору, 4 листопада 1990 року, це оформили як саджання калини на кладовищі. Згодом Володимир Пасічник домовився, щоби там зробили великий хрест дубовий. Люди зібралися, справили панахиду та після неї почали нести хрест. Міліція була розгублена, а людей було багато, тож їх не наважилися розганяти.
На установчих зборах Товариства української мови в лютому 1989 року отець Богдан із латвійської Єлгави звернув увагу, що в залі немає священників Московського патріархату. Отець Павло з Греко-католицької церкви, який був у президії, відзначив, що це закликає до необхідності творити власну українську церкву.
Буквально в ті самі дні почався рух за утворення автокефальної церкви. Першою до автокефалії 19 серпня 1989 року перейшла Львівська парафія. Це було певним стимулом для нас, і 14 жовтня 1989 року, коли Покровський собор відзначав 300-річчя, там відбувся мітинг. Люди виступили із закликом передати Покровський собор Український автокефальні православній церкві. Ініціаторами стали харківські культурологічні кола. Після акції я поцікавився, кому вони збираються передавати собор, якщо в УАПЦ немає громади в Харкові. Розумієте, слабкість завжди полягала в тому, що все було не до кінця продумано. Робота щодо підготовки документів, декларацій, статутів часто залишається поза кадром. Але чорнова робота, хоч і не виглядає ефектно, тоді була найголовнішою.
Отже, я зібрав людей у себе в кімнаті в 10 квадратних метрів у викладацькому гуртожитку на Пушкінській та запропонував створити громадську організацію, щоби займатися нашими справами. Час від часу до нас приїздили священники, найчастіше — Греко-католицької церкви, від Автокефальної тоді ще не було нікого. Ми зібрали в університеті комітет, створили Українське православне братство, першу громаду на Харківщині, та подали заявку на передачу нам Успенського собору.
У 1992 році комісія обласної ради прийняла заявку про передачу Українській автокефальній церкві Успенського собору, щоби вона могла використовувати цей собор разом із Московським патріархатом за чергою. Але утворення Київського патріархату зупинило цей процес.
Громада Українського православного братства долучилася до протестів на Харківщині. Коли зайняли будівлю колишнього обкому партії, запросили Володимира Романюка, архієпископа Української православної автокефальної церкви. Ми зібралися в залі для нарад, Романюк провів церемонію освячення приміщення, я взяв відро з водою, а священник, який був із владикою, взяв кропило. Попереду йшов Анатолій Здоровий, що тоді був заступником Масельського, і зривав портрети Леніна.
У серпні 1991 року ми почали облаштовувати перший храм. Потроху перевезли особисті речі, приладдя для богослужіння. Коли ми перевозили речі, до мене заходить чоловік, вже не пам’ятаю, хто, і каже: «Ви чули, що переворот в Москві?». Я це серйозно не сприймав, здавалося, нас це не стосувалося. Вийшли, на вулиці спокійно, поїхали у піонерські табори, освятили яблука. Сьогодні це виглядає анекдотично: ще були радянські табори, але ми вже їздили освячували яблука на Спаса.
Ми повернулися до Харкова. Ситуація виглядала драматично. Українська номенклатура тоді була одна з найстрашніших в Радянському Союзі, схоже було, що вона повністю підтримує переворот. Але коли я поїхав на площу Дзержинського (зараз Свободи), походив між людьми, виявилося, що нічого страшного немає. За день все заспокоїлося, а через тиждень Україна стала незалежною державою.
Наталія Зубар, голова інформаційного центру «Майдан Моніторинг»:
У Харкові люди збиралися біля виходу метро «Університет». Це була постійна акція протесту, приблизно з 1989 року. Почалося все з виборів до Верховної Ради СРСР. Ми ходили агітувати. Зрештою, вибрали двох людей, які виглядали антирадянськими: Євтушенка й Коротича, вони пройшли від Харкова з добрим результатом. Це були оптимістичні часи: я бачила, як прокидається Україна у місті, та не бачила спротиву. Була байдужість, багатьом людям взагалі пофіг. Вважаю, у цьому — весь Харків.
Протидія була хіба що зі сторони ментів: до якогось моменту вони гвинтили навіть вертепи. Збиралися сотні людей біля Тараса Шевченка. Але такого, як, наприклад, 9 березня 2014 року, коли там зібралося 10–15 тисяч, — таких мітингів не було.
19 серпня 1991 року мені вже було ясно, що буде далі. Я була впевнена: проголошення незалежності — питання декількох тижнів. Саме проголошення, бо встановлення незалежності України відбулося ще 16 липня 1990 року. На честь цього у Харкові біля виходу з метро «Університет» стояв пам’ятний камінь. Тоді це місце називали «брехалівка», але це був такий собі харківський Гайд-парк.
Щоби зрозуміти, що сталося 19 серпня та пізніше, треба почати з 1989 року, коли у Харкові створювали осередок Українського Народного Руху. Він складався в тому числі й з працівників Харківського політехнічного інституту, де я тоді працювала. На одній кафедрі зі мною був Петро Григорович Черемський, один зі стовпів українізації міста. Він мене до Руху й привів. Ми ще були в русі охорони українських пам’яток.
Я ходила з Рухівським прапорцем, які привозили з Канади. Ніхто не розумів, що це, не було жодної реакції. Тоді багато людей ходило з різними значками, тож ніхто не звертав уваги на синьо-жовтий прапор. Я нещодавно дивилася спогади Віталія Портникова про кінець 80-х та початок 90-х, він розповідав, що в Києві у тролейбусі на нього косо дивилися за український значок. У Харкові ніхто на це не звертав уваги.
На кафедрі в нас був комп’ютер та принтер. Ми робили листівки, вважали себе технічною допомогою, саме такою була наша участь у житті Руху. Я пам’ятаю великий мітинг: це був 1990 чи 1991 рік, «Молодь проти комунізму». Тоді зібралася реально вся площа Свободи, яка тоді називалась площа Дзержинського.
Я брала участь у всіх подіях протесту, вважала, що старші товариші знають, що роблять, і моя справа — допомогти їм, як можу. Тобто інформаційними послугами, як би зараз сказали. Пізніше Руху та іншим проукраїнським організаціям Олександр Масельський надав приміщення на Сумській, 43. Там з’явилися перші комп’ютери Apple з Канади, ми верстали газети, листівки. Це були оптимістичні часи: здавалося, усе поміняється, ми перемогли та повністю розвалили імперію. Ми були щасливі від того, що відбувалося.
Мітинг 19 серпня був настільки потужним рухом, що стало ясно: Радянському Союзу приходить кінець. Я зайшла на площу, побачила, що там велика кількість людей, і думала: я вже можу нічого не робити, бо люди вже є. Я зробила велику помилку, і якщо це раптом побачать молоді люди, най ніколи її не повторюють: не думають, що дорослі краще знають, що робити. Якщо згадати ті часи з позицій сьогоднішнього дня, я, мабуть, зробила б усе інакше: не довіряла б дорослим дядькам.
Євген Захаров, директор Харківської правозахисної групи:
У понеділок 19 серпня був перший день моєї відпустки. Я приїхав у неділю ввечері на дачу в Руську Лозову, зранку блаженно порпався в городі, готував картоплю під копання. Мені ще треба було під’їхати на роботу, узгодити новий штатний розклад бюро, яким я керував, — і все, можна розвіятися та віддихатись.
З дитинства маю ідіосинкразію до всіх засобів масової інформації, тож на дачі немає ні телевізора, ні радіо. Про путч я дізнався годині десь об одинадцятій, коли приїхали дружина, син і мати. Першим прибіг Боря з криком: «Тату, державний переворот, путч!» Я вирішив, що він мене розігрує. Але тут наспіли дружина й мати з круглими очима, і я зрозумів, що це не розіграш.
Добре пам’ятаю перше почуття: непомірне здивування. Як вони могли наважитися? Це ж протиприродно, сущий ідіотизм! Друге почуття — нічого в них не вийде, зірветься! Кажу про це своїм. «Ну, ти завжди був клінічним оптимістом!», — відповідають. Подумав про найближчих друзів у Москві: Лару Богораз, Саню Даніеля, Пашку Марченка, — де вони тепер, що там відбувається?
Мама з сином залишаються на дачі, пасти нашу собаку з цуценятами, а ми з Інною їдемо в місто. Це пів години їзди автобусом до автостанції, далі міським транспортом. Складність у тім, що не можна їх тримати в невідомості, треба їздити сюди-туди.
Приїжджаю на роботу близько другої. У всіх без винятку чорні обличчя, похоронний настрій. Ніхто не дивиться у вічі. Кажу колегам у бюро: «Що зажурилися? Це на два-три дні, не більше. Не вірте нічому, весь цей ГКЧП (ДКНС, Державний комітет з надзвичайного стану — ред.) із димом піде!». Двоє-троє оживилися, решта похмуро мовчить. Те ж саме кажу керівникам нашого відділу — слухають недовірливо, але якось підбадьорилися.
Що ж робити? Телефоную Генріху Алтуняну, він нічого не знає, крім оголошень по телевізору та радіо. Ніхто нічого не знає. Тепер у це важко повірити, але тоді інформацію про те, що відбувається у країні, отримати навіть органам влади було неможливо. У міськраді теж усі пригнічені, налякані, ніхто нічого не знає. Кажу: «Ти приймеш факс з інформацією?» — «Звісно, прийму». Алтунян, великий любитель усіх технічних новинок, встиг завести собі факс, у Штатах купив. У місті більше не було жодного факсу.
Телефоную в Москву, в «Експрес-Хроніку» та Агентство соціальної інформації, з якими я тоді співпрацював. Тут, навпаки, усі пожвавлені, настрій бойовий. Розповідають про події, що відбуваються. Даю номер факсу Алтуняна, прошу скидати інформацію й біжу до нього. Отримали два «простирадла» в три метри з обох джерел — повідомлення про мітинги протесту по всій країні, заяву Єльцина. Генріх з одним «простирадлом» поїхав у міськраду, а я з іншим — у «Важпромавтоматику», де мій «ХЕМЗ» орендує ЄС-1060, добре, що це поруч з Алтуняном. Набрав і роздрукував текст заяви Єльцина — і на мітинг на центральній площі міста біля виходу з метро «Університет». Він розпочався, кажуть, близько одинадцятої та не припинявся. Народу людей сто. Багато «демократів» у цивільному. У них на обличчях немов печатка, помітні одразу.
Я, щиро кажучи, не любитель виступати на мітингах, але тут вже нікуди не втечеш — треба. Тим більше, що повсякчасні оратори відсутні. Лізу на камінь (усі оратори виступали з каменю на вході в сад Шевченка), передаю інформацію про події — мітинги протесту по всій країні, читаю заяву Єльцина. Усі вкрай уважні, на багатьох обличчях радість. Ті, що в цивільному, не можуть утямити. Невже й для них це новини? Знов кажу, що ГКЧП — не більше, ніж на кілька днів, і на цьому закінчую. Роздаю аркушики з текстом Єльцина.
Дзвоню Генріху. Він розповідає, що після отримання інформації в міськраді люди якось позаспокоювались. Женя Кушнарьов відійшов від страху, набрався духу, прибрав свій звичний поважний та гордовитий вигляд та вирішив скликати екстрену сесію міськради. У вівторок не встигаємо — значить, у середу. Голова облради Олександр Масельський, навпаки, розпустив намічену заздалегідь на 20 серпня сесію. Алтунян розповідає, що Олександр Степанович ще вдень навідріз відмовився розганяти мітинг на площі. Словом, українська влада діє згідно із заявою Кравчука. Я написав текст про харківські події та продиктував його телефоном в «Експрес-Хроніку». Дзвоню Ларі.
Увесь наступний день проходить у тривожнім очікуванні: що там у Москві? Як поводитиметься армія? Курсую поміж алтунянівським факсом і мітингом на площі, привожу інформацію про події, передаю її з каменю. Увечері ми з Інною змоталися на дачу — заспокоїли мати з сином. Повернулися зовсім пізно.
Вранці дізнаюся про сутичку в Москві, про трьох загиблих. Неспокійно. Йду на сесію. Кілька депутатів пропонують засудити дії ГКЧП. Два виступи проти. Один — заступника начальника обласного КДБ Переверзєва. Він фактично підтримує путч. Секретар Червонозаводського райкому КПРС Григор’єва каже, що не треба провокувати молодь і що необхідно чекати на рішення центральних органів. Втім, сесія ухвалює рішення засудити незаконні дії ГКЧП. Проти голосує фракція комуністів.
Наступні два дні я пам’ятаю гірше, добре пам’ятаю лише п’янке почуття свободи, якого я тоді зазнав. Інформаційної блокади вже немає, всі не відриваються від телевізорів. Я щодня отримую інформацію з Москви й передаю її з каменю на мітингу. Кушнарьов знов збирає екстрену сесію міськради на понеділок, 26 серпня. Станіслав Гуренко на сесії Верховної Ради заприсягнувся, що Компартія України нічого не знала про путч.
Ми з’їздили на дачу, там мама з Борькою зробили оголошення про продаж цуценят, Борька їх розклеїв по селищу й цуценят жваво забирали, бо були вони прегарні.
Субота, десь восьма ранку. Телефонує приятель (шкода, не пам’ятаю, хто саме): хутчій біжи до обкому. Там палять папери, зібрався натовп, хоче його громити. Обком у п’яти хвилинах ходу від мого дому. Одразу ноги в руки, прибігаю. Натовп — людей десь 60, хтось незнайомий говорить у мегафон. За замкнутими дверима — білі від жаху обличчя міліціянтів зі служби охорони. Мене впізнали, показують: он з вікон четвертого поверху димок. Справді, щось схоже на димок. Міркую: коли б хотіли щось спалити, давно вже могли це зробити. Крім того, є машина, що знищує папір, тож палити немає сенсу.
Беру в руки мегафон, пропоную не гарячкувати, не ламати обкомівський вхід, а вибрати зі присутніх групу з п’яти людей, яка б пройшла мирно всередину і все перевірила: що палять, де палять тощо. Люди погодилися, ми визначилися, хто піде. Прохаю юрбу відсунутися від входу, стукаю у двері, показую депутатське посвідчення, прохаю відчинити та кажу про наші наміри. Налякані охоронці кажуть, що вони не можуть нікого впустити без начальства та що покличуть першого секретаря обкому Анатолія Мялицю. Два працівники обкому у стандартній формі — темний костюм, біла сорочка, краватка — виходять з будівлі, натовп зустрічає їх улюлюканням. Вони викараскаються й тікають. Слава Богу, обійшлося без мордобою.
За деякий час виходить Мялиця. Люди обступають його, кричать. Вступаю з ним у перемовини, викладаю нашу позицію. Він погоджується, але просить юрбу одсунутися, він, мовляв, не може розмовляти з усіма відразу за такого крику. Прохаю людей трохи відійти. Відходять. Ми з Мялицею залишаємось удвох, він починає вивертатися, крутити, заперечувати. Добірний демагог! Ми сперечалися хвилин сорок. Юрба, втрачаючи терпець, наближається, він одразу погоджується на все, просить мене, щоби люди відійшли, а щойно вони відходять — знов починає крутитися.
Раптом під’їжджає машина, з неї виходять Кушнарьов і Алтунян, які щойно прилетіли з Києва. Кушнарьов каже: «Будемо запечатувати обком — зараз буде ухвалене рішення облвиконкому. Євгене Юхимовичу, я прошу вас увійти в комісію із запечатування. Візьміть ще двох депутатів». Він іде, а Генріх затримується й розповідає, що вночі у Львові юрба ввірвалася до обкому партії та знайшла телеграму ЦК КПУ до партійних органів України від 18 серпня з описом заходів, яких повинно вжити згідно з директивами ГКЧП. Обкоми треба запечатати, щоби документи не зникли. Я пропоную зайнятися запечатуванням Сергійкові Владимирову та Сашкові Новикову, колегам-депутатам.
Мялиця сіріє та більше не сперечається. Йде у будівлю обкому. За деякий час до нас приєднується депутат облради Олександр Приймак, якого включили до комісії від облради, та незворушний капітан міліції Бондаренко з суворим виразом обличчя (він, по-моєму, жодного разу за дві з половиною години не змінився з лиця й не сказав ні слова). Ми вп’ятьох узялися до цієї процедури.
Я вперше в будівлі обкому. Килимові доріжки, мармур, чистота. Обходимо всі кімнати на всіх поверхах, запечатуємо їх. З нами фотокореспондентка харківського тижневика «Панорама» Ніна Бєжина, вона все фотографує. Співробітники обкому залишають будівлю. Юрба, що помітно збільшилася з ранку, зустрічає кожного улюлюканням і свистом.
Нарешті виходимо на вулицю й запечатуємо вхідні двері. Я був найвищим з усіх, тому підняв паперову стрічку з печаткою якомога вище та приклеїв її до дверей. Юрба реве від захвату. Гамір неймовірний, крики, свист. Поруч Мялиця, він насилу замикає вхідні двері великим ключем і крутить його в руках, наче не знає, куди подіти. Я вихоплюю в нього ключа з рук і кажу, що нехай він побуде в мене. Мялиця протестує, я не віддаю. Юрба кричить. Тоді Мялиця погоджується, але за умови: що я принесу ключа в понеділок на восьму ранку. Я не заперечую, і Мялиця під свист і крики ретирується.
Добре пам’ятаю дивне почуття, що мене охопило: ось у мене в руках ключ, яким не користувалися, мабуть, з моменту вселення обкому до будівлі після визволення від німців у серпні 1943 року. Не хочеться його віддавати в понеділок Мялиці. До мене підійшов худорлявий сивий гарний полковник, начальник управління охорони громадського порядку міськвідділу МВС. Прізвища не пам’ятаю, а ім’я й по-батькові — Андрій Андрійович. «Слухай, — каже, — а не міг би ти з цим ключем зникнути, щоби тебе ніхто не знайшов?». Навіть міліція їх ненавидить. Ніна Бєжина пропонує сфотографувати мене з ключем від обкому. Я відмовляюся, мені ніяково. Тоді вона просить зняти хоча б сам ключ у руці — погоджуюся. Потім це фото моєї руки з ключем було в усіх харківських газетах.
У неділю я думав, як не віддати цього ключа Мялиці. Пізно ввечері дізнаюся, що ухвалено рішення Президії Верховної Ради про заборону компартії. Рано-вранці телефоную Кушнарьову додому, розповідаю про це рішення та пропоную не віддавати ключ під цим приводом. Він погоджується, обіцяє заїхати на восьму до обкому. Заїжджає, каже Мялиці про заборону КПУ, забирає в мене ключ. Надалі обкомом та іншими партійними будівлями та майном займалася ліквідаційна комісія.
На сесії одноголосно ухвалюються всі рішення, майже всі комуністи голосують «за», схиливши голови й дивлячись у підлогу. Створюються комісії з ліквідації партійних органів, з розслідування фактів виконання незаконних наказів ГКЧП, площа Дзержинського перейменовується на площу Свободи, перейменовуються вулиці, станції метро… І лише раз комуністи стрепенулися, підняли голови та проголосували «проти» — коли на голосування поставили пропозицію зняти з площі Дзержинського пам’ятник Леніну. Не вистачило кількох голосів, здається, трьох, і це рішення сесії не пройшло — єдине. Мирослав Маринович, уперше приїхавши в Харків у листопаді 1993 року, сказав: «Як це символічно: пам’ятник душителю свободи на площі Свободи!».
Під час перерви Кушнарьов просить мене очолити комісію з розслідування фактів виконання незаконних наказів ГКЧП. «Ви ж знаєте наших „демократів“, вони зараз стільки дурниць нароблять!». Я погодився ввійти в комісію, але очолити її відмовився. Запропонував, щоби нею керував Олександр Новиков. Кушнарьов погодився. Сесія проголосувала, і того ж дня комісія взялася до роботи.
У комісії я жорстко заперечував, щоби розглядалися анонімні заяви, і мені вдалося переконати колег-депутатів. Я пробув у комісії тиждень. Мені довелося запечатувати кілька партійних будівель, розмовляти з партійними керівниками різного рангу. Нам пощастило знайти ту саму телеграму від 18 серпня. Щодалі уходили ці вказівки від обкому, то менш охоче партійні працівники їх виконували. Райкоми розпрацьовували заходи з підтримки ГКЧП, передавали їх у парткоми заводів та закладів, а на рівні первинних партійних організацій усе тонуло й губилося. Словом, ніякої підтримки ГКЧП не отримав. Його дії були настільки протиприродними, що були приречені на невдачу.
Невдалий путч виявився каталізатором процесу розпаду СРСР. Комуністична більшість у Верховній Раді здалася й підтримала 24 серпня Акт проголошення незалежності, сприйнявши це як менше зло, ніж експорт революції з Росії. Як сказав Бандурка, «чуб дарма, як голови нема».
Україна несподівано стала незалежною. Я часто думаю: чи могли ми тоді добитися більшого, якби діяли інакше? Не знаю відповіді на це непросте питання. Історія не терпить умовного способу. Здається, українське суспільство не було готове провести декомунізацію, усунути від влади винних у репресіях, замінити номенклатуру. Не було критичної маси людей, спроможних це здійснити: громада була ослаблена масовими репресіями вздовж 70 років. Не було взаємодії між людьми на Сході й Заході. Недарма ж 1 грудня український народ проголосував за головного ідеолога ЦК КПУ Леоніда Кравчука, а не за колишнього дисидента В’ячеслава Чорновола.
На мій погляд, швидкий старт, як у Польщі, Чехії, Угорщині у нас був неможливий. На жаль, ми були приречені на тяжкі роки після серпня 1991-го, на те, щоби повільно й складно переживати посттоталітарну депресію, ще й обтяжену типово українськими явищами. Проте були й світлі моменти, накопичувалися позитивні зміни. Попри всі труднощі та негатив, загальний вектор змін у країні, з мого погляду, скерований на краще, і подальші результати залежатимуть у першу чергу від нас самих.
