Освітянка з Харкова Людмила Таболіна розповідає про тугу, що стоїть за дитячим сміхом, пиріжки, які готували люди в школі-укритті, і жагу до життя, яка перемагає все.
Ходити пішки 11 км на роботу і з роботи, щоразу відчуваючи себе мішенню, по всьому світу збирати колег і учнівство — у такій реальності живе Людмила Таболіна, учителька української мови та літератури, директорка Харківської школи № 10.
Пані Людмила розповідає, що за час війни школа перетворилася на реальний осередок громади, який надав багатьом місцевим мешканцям укриття від нескінченних обстрілів, змогу отримувати гуманітарну допомогу і можливість уберегти родини.
На її думку, досвід стійкості, якого нині набули українці, треба аналізувати й поширювати, щоб користатися ним і надалі.
Головні уроки
Світ дуже крихкий. Розсипалася наша звична безпека — спокійний сон, дорога до школи, на роботу, можливість швидкого контакту з рідними та друзями.
Ми іноді не контролюємо ситуації. Ми звикли все тримати під контролем, але нинішні умови не дають нам це робити. Ситуація бере гору над нами, і це виводить із зони комфорту.
Натиснути Escape
Я щодня відчувала себе мішенню. До того, як у Харкові почав курсувати транспорт, ходила на роботу пішки й уявляла, ніби в мене на спині намальована мішень. Здавалося, що на мене йде полювання з усіх можливих видів зброї. Тоді я навіть боялася вдягти навушники і ввімкнути музику, яку дуже люблю, бо було страшно втратити контроль.
У перші тижні мозок відмовлявся розуміти, що це відбувається саме зі мною. У психології цей стан називають деперсоналізацією: коли людина хоче позбутися негативу, що її оточує, і вважає реальність сном чи грою. Війна і справді асоціюється для мене з дурною комп’ютерною грою: достатньо прокинутися чи натиснути кнопку Escape, і ця шизофренічна біганина її складними рівнями закінчиться. Я думала: вийду з неї, виживу — і все повернеться до норми, що була до 24 лютого. Але ця гра продовжується і її рівні стають гіршими, небезпечнішими, складнішими. Це лякає.
Жага до життя
Мій шлях до роботи завдовжки 11 км тривав дві години під обстрілами. Я вважала його буденним і не робила із цього подвиг. Та в мене викликає гордість моя стійкість, незламність, жага до життя, яка перемагає всі болі, негаразди, проблеми. Я не думала, що вона в мене така сильна. Жага до життя перемагає все.
Думаю, будь-який наш учинок під час війни має викликати гордість. Уже скільки днів ми стоїмо, не здаємося і не панікуємо.
У мене мурахи по шкірі, коли я пригадую ту підтримку, яку отримала від освітянської спільноти. Знайомі, колеги пропонували всіляку допомогу: речами, грошима, навіть намагалися дати ключі від квартир, де я би змогла укритися. Мені писали десятки людей з різних областей України.
Я думала: вийду з неї, виживу — і все повернеться до норми, що була до 24 лютого. Але ця гра продовжується і її рівні стають гіршими, небезпечнішими, складнішими. Це лякає.
Шлях до безпеки
У березні в харківських школах був простій. Щоб не сидіти без діла і не збожеволіти, я попросила колег пошукати для мене волонтерство, щоб можна було щось робити, не виходячи з дому. Мені знайшлося заняття: я працювала з Фондом вільних і небайдужих. Ми вивозили людей з-під окупації та з небезпеки до країн Європи. Частина команди шукала донорів, а я з іншими волонтерами й волонтерками працювали онлайн. Мій номер телефона розійшовся, мабуть, по всій Україні.
За підрахунками Фонду, від березня штаб посприяв вивезенню понад 2,5 тисяч людей. Я особисто працювала з людьми з Харкова та області, з Донеччини. Зокрема, ми вивозили людей з багатостраждальної Салтівки, а також родини наших учнів і учениць. І зараз я зберігаю в телефоні повідомлення від сімей, які вижили, виїхали й зараз у безпеці. Ці подяки, побажання здоров’я бережу і перечитую в моменти, коли мене огортає сум. Волонтерство — гідний вчинок, частинкою якого стала я і мої колеги по Фонду.
Освітня боротьба
Російські війська продовжують систематично знищувати заклади освіти Харкова та області. Майже щодня Харківська ОВА звітує про пошкодження шкіл. На думку Ігоря Терехова, міського голови Харкова, у таких умовах неможливо відновлювати очне навчання — через постійні обстріли, руйнування й недостатню кількість укриттів дітям неможливо гарантувати безпеку. Тому влада Харківщини попередньо оголошує, що новий навчальний рік відбуватиметься онлайн.
Щоб допомогти освітянам України продовжувати навчати дітей під час війни, спільнота EdCamp Ukraine запустила краудфандингову кампанію — збір коштів на комп’ютерну техніку та доступ до інтернету тим педагогам, які через війну втратили обладнання для навчання. Також зібрані кошти планують направити на психологічну підтримку вчительок і вчителів та організацію конференцій, де вони можуть поділитися досвідом навчання під час війни. До кампанії можуть долучитися як громадяни з — за кордону на платформі GoFundMe, так і українці — на сторінці EdCamp Ukraine, додаючи коментар «Моя війна. Уроки» до платежу.
Пиріжки з укриття
Наша школа стала осередком громади з першого дня війни. Ми відчинили сховище в підвальних приміщеннях, знесли мати, стільці, столи — усе, що було, аби люди могли там ночувати й перебувати довгий час. Найбільше мешканців укриття прийняло в березні-квітні, бо поблизу почали нищити будинки, і люди приходили до нас навіть у домашньому одязі.
З перших днів березня ми щодня роздавали гуманітарну допомогу. Завдяки місцевій владі, районній адміністрації, нашим небайдужим людям із заходу України, допомозі інших країн ми мали змогу робити це безкоштовно.
Ще ми з колегами винесли парти на перший поверх закладу і роздавали одяг, взуття, памперси, предмети гігієни всім, хто цього потребували, — усі ці речі привозили нам волонтери.
Також ми відчинили нашу шкільну їдальню, і люди там собі готували. Мене пригощали дуже смачними пиріжками, зробленими з того, що було. Численні харківські ресторани надавали гаряче харчування людям в укритті.
З 1 квітня ми проводили толоки з усіма охочими. Так відбувалося єднання всіх учасників і учасниць освітнього процесу. Ми обрізали дерева, розгрібали завали, годували птахів, підмітали подвірʼя і доріжки, садили квіти. Усе це робили для себе і для громади.
Були дні, коли школа стояла самотня: не було ні вчителів, ні дітей, ні з ким іноді і поговорити. Але водночас школа працювала. Усі місцеві мешканці знають про нас, звертаються з проханнями — наприклад, знайти ліки, заповнити форму на адресну допомогу, десь влаштуватися. Ми намагаємося допомагати з усіма потребами.
Саморозвиток проти війни
Як це не дивно, моїм ресурсом став саморозвиток. У Харкові досі діє світломаскування, і коли взимку і навесні рано темнішало, я не могла увімкнути телевізор чи комп’ютер, бо вони освітлювали кімнату.
Уявіть: довгі вечори, вимкнене світло, на вулиці темно, а ти навіть книжку почитати не можеш.
Тому я з телефона проходила різні курси, користуючись тим, що у мене був інтернет. Так я відволікалася. Я навіть збираю сертифікати курсів, бо за їхніми датами видно, як це відбувалося. Коли почалася кампанія з підтримки українського бізнесу, я оплачувала сертифікати.
Ще один мій ресурс — читання. За час війни я прочитала багато книжок, які завантажувала на телефон.
Мій третій ресурс — робота. Коли ти працюєш, допомагаєш комусь, то це відволікає і надихає. Немає часу панікувати, жаліти себе і плакати.
Уявіть: довгі вечори, вимкнене світло, на вулиці темно, а ти навіть книжку почитати не можеш.
Ми незламні
Я з Харкова, який називають залізобетонним містом. Якби я проводила (не)конференцію ЕдКемп, то обрала би тему незламності — людини, команди, школи як організації і гуманітарного хабу, незламності міста і держави.
Маю відчуття, що українські школи перейшли на вищий рівень, стали реальними осередками громад. Я би відстежила тему незламності на всіх рівнях — від людини до держави. Було б корисно обговорити, що нам допомагає стояти і не здаватися, які для цього є ресурси, звідки ця стійкість і що вона дає.
Стійкість освітян
Я би хотіла поїхати в місто Чорноземне біля Мелітополя, нині окуповане.
Бо була в ньому лише раз, але точно знаю, що Чорноземне — це Україна, там живе багато моїх чудових колег. Спілкування з ними, гармонія з природою, підвищення кваліфікації на події ЕдКемп у Чорноземному багато означають для мене.
Зараз я можу дійти чи доїхати до моєї школи, а колеги з Чорноземного цього зробити не можуть. Я бачу фото, коли вони тишком підходять до свого рідного закладу і потайки фотографують його. Наші освітяни й освітянки витримують там зараз дуже сильний пресинг — і попри все відмовляються працювати з рашистською владою.
Не загубити дітей
23 лютого в мене були уроки з мови і літератури в п’ятому класі. Ми розглядали поему Олександра Олеся «Ярослав Мудрий» і розмовляли про те, якою він був людиною, яким політичним діячем, полководцем, які реформи запровадив. Дітки отримали домашнє завдання на 25 лютого, ми попрощалися. І більше, на жаль, наживо не бачилися. На тому уроці я сфотографувала дошку в класі — тепер це моє останнє мирне фото.
24 лютого я прийшла на роботу на годину раніше, також до мене приєдналася частина колективу із тих, хто жили неподалік від школи. Ми займалися «укріпленням» закладу: позачиняли вікна, кабінети, сховали всі важливі документи, бо дуже боялися, що всі персональні дані потраплять до рук окупантів. Тоді ж ми й почали роботи з обладнання сховища.
До 11 квітня навчання було призупинене, але вже з 1 квітня ми на волонтерських засадах виходили на зв’язок з дітками, проводили зустрічі, консультації з різних предметів, підтримували дітей, як могли.
Ми помітили, що діти, яких раніше треба було мотивувати виходити на зв’язок, почали робити це більш охоче під час війни. Нашим учням й ученицям це було дуже потрібно. Тому освітній процес майже не зупинявся. Онлайн ми проводили уроки, різноманітні акції, останній дзвоник, навіть танцювали вальс. Це допомогло не загубити наших дітей, а вони не загубили нас.
Адаптація в нерівних умовах
Під час війни всі опинилися в нерівних умовах: діти виходили онлайн з підвалів, метро, квартир, льохів. Були колеги, які виїхали за кордон, зокрема, з одним телефоном, і не могли повноцінно проводити уроки. Ті, хто жили в місцях шалених обстрілів, по 8—9 днів не мали електрики і навіть не мали змоги зарядити гаджети. Але потім діти і вчительство все надолужували.
Ми підтримували одне одного, ніхто не нарікав, натомість шукали зручніші для всіх нас варіанти.
Викладання було в асинхронному режимі, який нас врятував. Бо навіть різниця в часі між Ірландією, Грузією, Австрією та Україною давалася взнаки. Багато діток ходили до місцевих шкіл тих країн чи регіонів, куди вони встигли виїхати, але водночас хотіли бути на зв’язку і з нашими вчителями й учительками. Іноді навчалися у вихідні. Одна вчителька готувала одинадцятикласників до тесту з історії, і за домовленістю вони збиралися щодня о 13 годині. І школа, і діти, і батьківство робили все можливе, щоб освітній процес був продуктивним, корисним і, найголовніше, безпечним.
Були ті, хто жили в місцях шалених обстрілів, по 8—9 днів у дітей та вчительства не було електрики, і вони навіть не могли зарядити гаджети.
Сміх крізь сльози
За нашими спостереженнями, діти стали охочими до навчання. Вони з радістю приходили на уроки, були дуже раді бачити своїх вчителів і учительок у безпеці, чути їхні голоси. На уроках було багато щемних моментів, коли діти дуже розчулювалися, починали плакати разом із вчителями.
Неможливість побачитися наживо і просто обійнятися дали про себе знати. Тому ми намагалися психологічно підтримати і розвантажити дітей. Звичних домашніх завдань не давали, найголовнішими для нас були підтримка і співчуття.
Часто голоси та очі дітей виказували радість. Але за нею були сховані тривога, біль, туга, діти сміялися крізь сльози. Ми всі травмовані психологічно і морально. Із цим треба буде багато працювати, думаю, що не лише з малечею, але й з учительством і батьківством.
Досвід стійкості
Ми не мовчимо, а розповідаємо світу про нас, щоб Україна не стала черговим рядком у стрічці новин. У мене було кілька онлайн-уроків з португальськими колегами з острова Мадейра. Я розповідала про Харків, школу, Україну і війну. Діти місцевого ліцею Jaime Moniz влаштували флешмоб і ходили по столиці Мадейри, місту Фуншал, з нашими прапорцями. На подвір’ї своєї школи вони висадили два дерева, які назвали Надія (Hope) і Мир (Peace), — одне на честь Мадейри, а інше присвячене Харкову. Я також зустрічалася онлайн із представниками і представницями португальської освітньої системи.
Своїм колегам за кордоном я розповіла про нашу школу і наших хоробрих людей, незламний Харків, який вистояв і стоїть попри те, що обстріли тривають із першого дня війни. Розповіла про стійкість і сміливість, силу духу українок і українців.
Нині це не просто пафосні слова, а наша реальність.
Серія інтерв’ю «Моя війна. Уроки» підготовлена за фінансової підтримки Black Sea Trust for Regional Cooperation – a Project of the German Marshall Fund of the United States (Чорноморський трастовий фонд, проєкт Німецького фонду Маршалла).
Позиції громадської організації «ЕдКемп Україна» і Фонду можуть не збігатися з поглядами, висловленими освітянами в інтерв’ю.
