Якщо ви приїдете до Харкова та висадитеся, як завжди, на Південному вокзалі — перші хвилини, доки не пірнете в метро або поки за вами до фонтана не приїде таксі, почуватиметься дивно. Привокзальна площа, де раніше панували голуби та «Дай десять гривень, мені до Ізюму доїхать», — тепер порожня.
З вокзалу Харків повезе вас швидко. Не те, аби цього вимагала ситуація, але якщо можеш дати 100 кілометрів на годину там, де раніше їхав 60 — чому б не вжати педаль у підлогу.
Харків не шокує вас руйнуваннями. Всі синці й рани залатані та підрихтовані, міськрада пахне свіжим ДСП. Страшно, можливо, стане, коли ви проїдете Сумською біля Ave Plaza та побачите чотирьох перехожих. В цих перехожих не буде нічого особливого: моторошно те, що в будень ви зможете їх перерахувати та задумаєтеся про це.
Якщо ви вийдете з таксі та пройдетесь далі пішки — стане легше. Ось волонтери, що обговорюють, як доставити комусь якісь палети. Ось відомий у Харкові художник малює на руїнах чужого будинку картину. Далі зустрінеш знайомого, який тепер командує підрозділом-який-неможна-називати.
Харків, як і до 24 лютого, завжди кудись поспішає. Комусь принести пакети з гречкою, комусь — наколінники й пару дронів. Правила дорожнього руху змінилися: головне тепер — «пропусти військових», друге — «їдь 130, ніхто не зупинить».
Я маю в місті острівець стабільності: сусіда, який не був тверезим відтоді, як я переїхав у цей будинок. Він підходить до мене, показує кулак, вкритий подряпинами й засохлою кровʼю, і просить цигарку. Як і кілька днів до того, даю, але цього разу питаю: «Що в тебе з рукою?». Завжди пʼяний сусід каже «Памʼятаєш, на Барабашова обстріляли? Це звідти». Я знаю, як було тоді «на Барабашова», тож розумію, що ці подряпини він отримав, ймовірно, впавши пʼяним біля дому. Стримую гнів та йду.
Сусідові пощастило: він, як і я, живе в центрі Харкова. А ось Північна Салтівка не залишає причин для оптимізму. Росіяни били сюди всім, чим могли. Багатоповерхівки, в яких кохалися, билися, вчили дітей алгебрі, садили квіти під підʼздом, більше не існують. Вони переведені в минулий час.
Тут ще й досі подекуди живуть люди, переважно старші. Вони не хочуть нікуди виїжджати, навіть попри те, що кімната, де росли їхні онуки, тепер голо визирає на вулицю відсутньою стіною. Вони лають з вікна владу, росіян, військових, випадкових перехожих. Сподівання щось змінити в цих вигуках немає: люди просто виливають ненависть і відчай на всіх, хто опинився поруч.
Журавлівка порожня. Ліс навпроти рясніє табличками з червоними написами «заміновано». Школа №134 на Шевченка свої вікна вже ніколи, здається, не відкриє. Місто стережуть бетонні блоки. Їх швидко та вправно обʼїжджають: таксисти призвичаїлися до нових правил дорожнього руху.
Мінімум раз на добу місто завмирає. По будинкових чатах проноситься гомін: «далеко?», «виходи?». Після спроб за звуками вгадати, де прилетіла чергова С-300, бурмотіння чатиків припиняється. До наступної тривоги.
Але попри все — місто живе. Харківські відчайдухи не лише не зламалися під обстрілами «Смерчів», але й знайшли сили та натхнення відкрити нові бізнеси. Біля стадіону «Трудові резерви», де раніше роками іржавів якийсь магазин, після 24 лютого відкрилась бургерна, в якій вечорами яблуку ніде впасти. У центрі, як гриби після рясної липневої грози, з нізвідки виникли нові кав’ярні.
Відкрився Kharkiv Media Hub — місце тусовок, вечірок і круглих столів. Гучні звуки джазу і свінгу звідти чутно ще з майдану Свободи: ветеран армії США Марк Ліндквіст проводить останні репетиції перед вечірнім концертом. Увечері він співатиме Синатру, «аби люди не забували, що у світі є щось, окрім війни».
Харків — живий. Поранений, розлючений і готовий битися далі. Харків — наш бронежилет. Та повертатися в місто зарано: на всіх його броні не вистачить.
