Північна Салтівка. Здається, місцевих можна відрізнити за мокрими від сліз очима, коли вони говорять про домівку. А найбільше шкода людей, які там залишаються жити.
«Що ви тут знімаєте, краще скажіть, коли нам світло та воду дадуть!», — кричить із вікна дев‘ятиповерхівки дідусь, побачивши нашу камеру.
Я підіймаю голову та не можу вимовити ні слова, бо розумію, що комунальні послуги в тому будинку, ймовірно, не відновлять. Будинок легше й дешевше знести. Під‘їзд поряд з дідусевим зруйнований з першого до дев’ятого поверху. Він наче препарована тварина, в якої можна роздивитися нутрощі. Ось двері, що вели до кімнати, а з цієї діри видно сходи між поверхами.
Колись (буквально п’ять місяців тому, але сприймається як декілька років) я не боялася повертатися додому навіть о другій ночі: заходити в улюблений цілодобовий магазин, купувати продукти та йти дворами до хати. Так, власне, було і 23 лютого. Зараз неспокійно знаходитися в районі й годину, а у квартирі — і десять хвилин. У кімнатах на десятому поверсі з вибитими вікнами, декількома шарами пилу та з вінегретом із землі та квітів на підлозі, зі скляними уламками та потрощеними речами, які нагадували мирне життя, звуки (навіть проїзд машини) сприймаються з пересторогою. А як тут стрьомно під час грози!
Хоча інтенсивні обстріли припинилися завдяки ЗСУ, що змусили ворога відійти, тут все одно чути звуки снарядів. Але вже відльоти. Північна Салтівка потроху оговтується: комунальники прибирають сміття, перекладають труби. Люди приїжджають перевірити домівки та прибрати мотлох. Мрію побачити район-привид знову комфортним, відновленим, живим.
[metaslider id=”205003″]
