Героїня нашого матеріалу — жителька Вовчанського району. В окупації вона прожила понад 100 днів. Це був такий собі «день бабака», в якому вона намагалася постійно спати, аби не зустрічатися з реальністю. Ми не називатимемо конкретного населеного пункту та імен із міркувань безпеки, адже близькі люди жінки там залишилися.
Я запитала, чи в безпеці вона зараз. Вона відповіла: «Так. У Харкові». Ми обидві нервово розсміялися.
Як ваш настрій? Чи змінився він від моменту виїзду?
Мінливий. Чутно прильоти по Харкову. Майже чотири місяці я провела у місці, де не чутно вибухів. Виходить, з одного виду стресу — в інший.
Населені пункти вашого району захопили у перші дні війни?
Трохи дивно було. Вони туди-сюди їздили, у перші години заїхали, побули. А потім поїхали. І всі такі: «О, класно. Все буде добре». Але за кілька днів росіяни повернулися.
А що було потім? Вам представили коменданта, сільського голову?
У нас в селі довго не було нікого. Не самоврядування їхнього, а просто нікого не було. Ми знали, що окуповані «заочно» кілька тижнів. Згодом приїхали їхні «солдати», поселилися в лікарні. Ще через місяць почали люди казати, що якийсь комендант є, але його не видно й не чутно. Ну, він комендантську годину встановив. Комендант же. І заборонив на ставках рибу ловити.
Ви декілька тижнів жили в невизначеності. Про що думали, що відчували?
Можна сказати, чотири місяці в невизначеності жила. Але якщо казати про ті два тижні — це лише початок, ми думали, що все ненадовго. Що такого не може бути. Чекали, що нас почнуть бомбити, як інші міста. Над нами літали ракети, і ми думали: «Ось-ось». Насправді певною мірою окупація страшніша, ніж ракета.
І як змінювався ваш стан?
Невизначеність поступилася страху, що повториться Ірпінь, Буча та інші населені пункти, в яких окупанти творили звірства. Як стало відомо, що вони зайшли в село — все, капець. Є люди, які їх зустрічали радісно. А в нас родина проукраїнська, і це всім відомо. Ми готувались, що нам гаплик, якщо чесно.
У росіян є звичка: обрубати всі засоби зв’язку на окупованих територіях. Ви кажете про Бучу. Тобто у вас був доступ до українських чи європейських ЗМІ?
Доступ був у тих, хто хотів його мати. Наприкінці березня нам обрубили інтернет. Через те, що він у багатьох поєднаний із телебаченням, люди залишилися без інформації зовсім. Нам пощастило, що ми не зняли тарілку, у нас було кабельне. Супутникові телеканали не глушили. Та й знаєте, я б не переоцінювала роль цієї пропаганди, яку вони встановлюють. Бо люди, які не велись на неї ніколи, — ніколи й не поведуться.
Але якщо людина, нехай і свідома, перебуває у невизначеності й тривозі, плюс не має правдивої інформації — чи не зламається вона під тиском пропаганди?
Оточення моїх батьків — свідомі люди. Чотири місяці вони жили без інтернету, два — без електроенергії. Але за цей час ніхто не подумав «ну всьо, тепер нам доведеться жить під росією». Звісно, можна зламати людей, але в нашому оточенні такого не було. Навпаки, чим далі — тим більше все переосмислювали, ставали злішими.
Чотири місяці такого життя можна назвати «днем бабака»?
Точно. Я намагалась якомога довше спати, щоби менше дня було.
Ви казали, кілька місяців без електропостачання жили. Які ще були комунальні проблеми, як вони вирішувалися?
Так, світло вимкнулось на початку квітня і до… Коли в них там день росії?
У червні десь.
Так, через кілька днів після їхнього свята нам дали світло. Вони обіцяли, що от-от. Це було так смішно, до них на блокпости щодня підходили бабульки: «Ну коли, ну коли?», а вони їх постійно годували жданиками. І люди прям вірять та не сумніваються, їм байдуже, що попередні обіцяли. Це сюрреалізм, адже ці самі люди ніколи не вірили ані слову українського телебачення, але вірять абсолютно кожній брехні русні. Навіть низького ґатунку, дрібної і нікчемної, яка прийшла до нас. Світло з’явилось, але я не знаю, чи це вони вирішили, чи наших ремонтників підпустили до мережі.
Бабусі — єдине джерело інформації, чи орки доносили свої ідеї більш офіційно?
Ну просто у селі блокпости — це все, що було: і закон, і влада, і джерело інформації. У Вовчанську був телеграм-канал «Освобождение Волчанска», вони там розказували про гуманітарку свою. Колись вони привезли дитячі памперси, на цьому каналі з’явилося фото людей, які обіймають ці підгузки для звітності. Це було нікчемно.
Каналу із такою назвою ми не знайшли, але є інший, запрошуємо вас на нього поскаржитися.
У нас маленький населений пункт, все передавалося методом сарафанного радіо. Не як в Херсоні, де вони газети свої видають, маскуються під українське телебачення. У нас вистачало «мені на блокпосту сказали». А ще в нас ловив «Харьков-Z».
Це що таке?
Радіостанція. Вона часто перебивала інші. Бувало, слухаєш українську музику, а потім зашипіло — і ось тобі «Харьков- Z».
Ого. А що там, чічєріна грала?
Новини. Чоловік монотонним голосом начитує: «уничтожили 2 000 укрАинских танков» на момент, коли в нас їх було навіть ще не 2 000. Ну і вся ця риторика про «одним точєчним ударом убили 300 нацистов». І «Вставай, страна огромная» цілими днями. Може там ще був якийсь лєпс, але я не застала.
Справжній сюр! Такого я не очікувала.
А я думала, про це всі знають. Дізнатися б ще, яка це хвиля. Але мабуть, там нема ніякої, вона просто перебиває всі інші. Паразитна хвиля.
Про окуповані території Харківщини часто зустрічаються новини, що вони — на межі гуманітарної кризи. А як у вас?
У нас не було великих проблем. Ми близько до населеного пункту, куди їздять перекупи, затарюються всім необхідним і перепродають. Проблем з продуктами немає. Спочатку — так, ціни були просто шалені. Пакетик дріжджів маленький — 120 гривень, шоколадка «Альонка» — 200. А потім усе налагодилося, влітку ціни стабілізувалися, майже все є. Але все русняве та гидке: не лише тому, що русняве, — а буквально, несмачне. Торгівля має вигляд депресивного базару, коли люди продають товари з багажників машин, якими заставлено всю центральну площу.
[metaslider id=”203535″]Ви довго жили без світла. Вистачало свічок, сірників?
Це все привозили, але ми не користувалися, бо продвинуті. Тато дістав з одної машини акумулятор, підживлював його іншою машиною, підключив світлодіоідну лампочку, радіо та навіть безперебійник, який до комп’ютерів доєднується. Таким чином ми кілька годин на день могли дивитися телебачення. Старші люди каганці робили, багато хто купував генератори за шалені гроші. А в нас такої потреби не було. На четвертий день без світла ми зрозуміли, що хана. М’ясо із запасів перетворили на тушонку, каву готували на газу. Це було не так страшно, як те, що не було зв’язку та інтернету.
Про що видумали найчастіше весь цей час?
Про смерть. Про самогубство. Що мені вже не хочеться чекати. Я звинувачувала себе за такі думки, адже в нас не було страхіть, не було мародерства. У багатьох населених пунктах кажуть, що вони як звіри, а в нас вони поводилися тихенько, віталися. Такі жалюгідні. У нас навіть з’явилась думка, що вони нас бояться сильніше, ніж ми їх. Тобі або 18 — ти худий, або 65 — ти бородатий, стоїш на цьому блокпосту, в тебе лише автомат ще з Першої світової, і будь-який сільський мужик може тебе прибити.
У нас не було звірств, і я себе звинувачувала, що проявляю слабкість. Гнітило обмеження свободи, що немає доступу до спілкування з друзями, і вони не можуть тебе якось заспокоїти. Та навіть коли в інтернеті читаєш новини, вони хоч розбавляються якимось жартами. А на телебаченні та радіо — просто концентровані факти: там спалили, там розстріляли, там розбомбили. Мені заради безпеки довелося навіть видалити меми українською з телефона. І ще пригнічувало, що я нічого не можу зробити, нічим допомогти. Моїх батьків можуть вбити. Плюс невизначеність. Щоранку прокидалась, і така: «Бляха, я знову прокинулась».
Тому ви врешті наважились виїхати?
— Як сказати… Раз на тиждень русня дає коридори, деякі знайомі виїздили. Я не хотіла кидати батьків. Не те що вони старі та хворі, просто ми звикли разом переживати труднощі. У мене був страх і тривога, що з ними щось станеться, а я не буду поряд.
У співрозмовниці тремтить голос, пробиваються сльози, але вона продовжує:
Він і досі є. Не знаю, чи я могла б їх якось захистити, та коли щось погане стається — воно має статись із нами всіма. І через це я довго пручалась. Але татові знайомі почали один за одним розповідати, як виїхали їхні доньки, і батьки почали тривалі перемовини, щоб я теж виїхала. Їхнім основним аргументом було те, що у мене в ізоляції немає світла, інтернету: в мене віддалена робота, і я не могла працювати. Сильно мучило, що я не приношу ніякої користі. Так вони мене і переконали. Плюс з’явилася можливість. Невідомо, чи надовго, бо росіяни стають більш прискіпливими.
А батьки не захотіли виїжджати, бо не хочуть залишати будинок, господарство?
Спочатку так і казали. Але русня не пропускає чоловіків призовного віку, а мама не хотіла залишати батька самого. У нас велика собака, що живе на вулиці у вольєрі, кіт. А з тваринами можна виїхати тільки на власній машині.
Як проходила ваша евакуація?
Весело. У наших селах люди, які добре знають місцевість, почали вивозити інших на поганих машинах. Бо хороші машини в окупації ховають, і вивозять на запорожцях, жигулях, усякому металобрухті, який дивом їздить. Знайомий тата на жигулях, які я востаннє бачила 10 років тому, зголосився вивезти мене та ще двох людей. Була ще одна автівка: завжди їздять декілька машин з одного населеного пункту. Ми виїжджали через села, через блокпости, полями. У всіх водіїв є конкретний маршрут, але коли ми під’їхали до блокпосту, орк сказав: «Розвертайтеся, тут більше немає дороги». І ми шукали маршрут, не маючи ніякої карти з собою.
Водій знав, що північніше є село, через яке можна проїхати, але перед ним — кілометр суцільних полів. Ми їдемо, а вони петляють. Водій почав нервувати, бо відповідальний за людей, та й бензин не безкінечний. Один момент я надовго запам’ятаю: поле незасіяне, і чоловік на жигулях — через поле, після дощу, навпростець. Не знаю, яким дивом ми не загрузли. Приїхали на блокпост, а там — черга, кілометрова. Неймовірно багато людей. Тисячі машин.
А що було на блокпостах?
Перевіряли документи у водіїв, пасажирів не чіпали, на щастя. Вони записують номер машини, паспортні дані водія, питають, хто буде повертатися назад. Контролюють, аби водії висаджували дітей, жінок, літніх людей, і поверталися. Довелося два кілометри пройти через таку їхню тактику. А коли я прийшла на підконтрольний Україні бік — уже було все нормально. Зустріли волонтери, медичні автомобілі, візочки для старших людей. Нас посадили в автобус, перевірили документи та відвезли до Харкова.
У вас є досвід спілкування з орками за час життя в окупації чи на блокпостах?
Ми живемо на віддаленій вулиці, я взагалі нікуди не виходила. Не хотіла їх бачити. І батьки теж нікуди не виходили. Тато їздив на роботу через блокпост, там щодня одні й ті самі чмошники. Я їх уперше побачила, коли виїжджала. Сподіваюся, востаннє.
Вам зараз стало легше? Адже, як ви кажете, змінили один стрес на інший.
Мені стало набагато легше, бо я можу працювати та донатити гроші. Можу малювати, продавати картини, спілкуватися з друзями, трошки відволікатися. Тому що в ізоляції відволікання слабеньке, без зв’язку та інтернету. Вдома всі книжки, які були, ми перечитали за два місяці. Ніяк не можна відволіктись, ти 24/7 у думках постійних. Можна піти в ліс, але будеш дивитися на воду і думати все одно про смерть.
А багато зараз охочих виїхати з села? Попри те, що якісь умови для життя є.
У селі це поодинокі випадки. Є люди, які впевнені: прийде росія, і все буде прекрасно, Рай на землі. Але їх небагато, просто ті, шо є — розсмерділись, і їх чути сильно. Багато байдужих. Вони, на мою думку, не надто краще, ніж ті, хто підтримує. Вони кажуть: «Ну, не стріляють — і добре», і сидять там. А дехто навіть туди переїхали. Багато дітей на вулицях, вже звикли до окупантів, цукерки з їхніх рук беруть. Дуже гнітить. Не хочеться повертатись у село. За батьків тривожуся.
Чому люди, які підтримували росію, не змінили думки після того, на що перетворилися Харків, Маріуполь, Буча?
Відповідь на поверхні. «Бучу влаштували українські націоналісти, НАТО», і оця вся хрінь. Найбільша проблема — люди роками споживали російську пропаганду. У них в головах, вибачте, насрано. А є ще категорія людей, які люблять, щоби все плавненько було: «росія — це супер, треба до росії». Вони так думали завжди, їм комфортніше і зараз в це вірити. А є люди розумніші, які вірили в пропаганду, а потім побачили, що воно не так. Але для визнання цього вони занадто вперті, тож гнуть далі свою лінію. Ну, і байдужі, які кажуть: «Ой, скорее б это просто в какую-нибудь сторону закончилось».
Є велика градація від відвертого колаборанта до просто байдужої людини. У сусідньому селі один чоловік настільки сколаборувався з окупантами, що вони віджаті машини в людей, які їм нікуди було їх ставити, ставили просто до нього на подвір’я. Все село бачило повне подвір’я крадених машин у дворі односельця. А є ті, хто просто бурчить, що їм «пенсію не плотять», і на цьому все. Але їх всіх, я вважаю, треба під одну гребінку, разом із руснею.
Довідка: Вовчанськ розташований у 20 км від кордону з рф та перебуває у тимчасовій окупації з 24 лютого. З адмінбудівель міста 22 березня російські військові зняли українські прапори та замінили їх на свої триколори. Люди залишилися без мобільного зв’язку, світла, газу та води.
Міський голова Вовчанська Анатолій Степанець відмовлявся від співпраці з окупантами, його доля тривалий час залишалася невідомою. На початку квітня в мережу потрапило відео, на якому видно, як російські солдати знущалися зі Степанця, змушували казати «слава росії». Була інформація, що його утримують на агрегатному заводі через те, що відмовився співпрацювати з окупантами.
П’ятого червня російські пропагандистські канали розповсюдили відео, де підозрювані у державній зраді та в роботі на окупантів обрали «голову тимчасової громадянської адміністрації Харківської області». Ним став колишній міліціонер Віталій Ганчев. Протокол підписали мер Куп’янська Геннадій Мацегора та семеро колаборантів: Віталій Ганчев, Валерій Іванов, Олександр Слесаренко, Владислав Соколов, Катерина Водолазька та Ірина Осадча. До об’єктиву потрапив і Анатолій Степанець. Чи ставив він підпис під документом колаборантів, невідомо, але згодом він, як і всі учасники цього заходу, заочно отримав повідомлення про підозру від прокуратури.
https://nakipelo.ua/dvichi-vryatovani-yak-donechchanin-ne-vstig-stati-kiyaninom-bo-znov-prijshov-ruskij-mir/
