Регіональна кореспондентка програми «Вікна» каналу СТБ й тепер ще і Національного марафону «Єдині новини» Марія Малєвська відома своїми репортажами з Харкова та передової. Записувалися з нею між зйомками та сигналами повітряної тривоги: швидко, змістовно, відверто.
Маріуполь, снікерси й президентський годинник для батька
На телебаченні Марія Малєвська з 15 років. Вона згадує, як у ліцей у рідному Маріуполі прийшли журналісти місцевого каналу МТВ і запропонували взяти участь у молодіжній програмі.
«Вони спитали: “Чи хочете ви, ліцеїсти, попрацювати?” Я захотіла. У мене була історична рубрика. Ми їздили по історичних пам’ятках Маріуполя й знімали коротенькі нариси. І тепер, коли я бачу всі ці зруйновані в Маріуполі історичні будівлі, мені дуже-дуже важко», — розповідає Марія Малєвська.
До слова, ліцей Марії розташований практично навпроти того самого, відомого тепер на весь світ Маріупольського пологового. До кінця березня цього року в Маріуполі жили її батьки. Про перебування в окупації та евакуацію рідних Маша написала пост: «Мій 78-річний тато, аби приготувати на багатті те, що було вдома, зробив якусь принаду зі старого відра. І на цьому всьому вони навіть примудрялися спекти щось накшталт хлібу. Вибираючись із Маріуполя більше тижня, залишившись у такому віці без всього, що мали, ці двоє привезли своїй донечці снікерси. Не з‘їли, Машенькє везли».
Маша ніжно ставиться до батьків. Розповідає, що годинник, який вона отримала на день журналіста від президента України, відправить татові в Івано-Франківськ. Впевнена, що зараз не час думати про премії й нагороди, хіба що рідних потішити.
У Маріуполі Малєвська не живе вже понад 20 років, але це місто викликає в неї ті відчуття, які сама Марія називає «розтяжками всередині себе».
«На них я підриваюся щодня. До тебе починає доходити, що лишилося ТАМ. Ти встаєш зранку, підходиш до холодильника і згадуєш, що там на холодильнику в батьківській кухні залишилися чорно-білі фотографії. Або — у дворі є персик сорту «Царський», який тік по ліктях. Це такі дрібниці, з яких складалося наше життя, і це дрібниці, які роблять нас живими. І коли люди говорять: “Головне, що ви живі”… Так от живі — це цей персик, ці фотографії і все, що там лишилося — це все частина мого життя», — тихо говорить Марія.
Рейтинги телеканалів, історії людей та правила воєнного репортажу
Війну Малєвська знімає від її початку. Каже, що не було якогось консиліуму з оператором, водієм каналу щодо того, їдемо чи не їдемо знімати — це сталося само собою. Харків не так далеко від лінії фронту. І перші виїзди були з друзями, волонтерами, як-то наприклад, евакуація дітей зі Станиці Луганської чи допомога для Щастя.
«Ти розумієш, що ось це зараз важливо показувати. Потім ти вже просишся у відрядження, щоб тиждень на місяць попрацювати Донеччині чи Луганщині», — згадує Марія.
Її матеріали чіпляють, бо в центрі — завжди історія людини, на війні чи поза нею.
«Навіть якщо ми їхали на передові позиції, ми завжди заїжджали до якогось села й говорили з місцевими, як їм тут живеться. Завжди намагалися розкривати всю цю історію з війною, яка тримає в Україні вже вісім років, через людей: чи то бійці на фронті, які мають свої унікальні долі, чи це місцеве населення і там такі історії, яких ти просто ніде більше не зустрінеш», — розповідає Малєвська.
Не обходилося й без хейту, бо люди, на думку журналістки, звикли бачити війну чорно-білою, а бувають ще напівтони. Якось вона зі спецпризначенцями поїхала в село Лобачево в Луганській області. Вона було розтяте війною навпіл. І люди були змушені переправлятися річкою, окрема школярі, бо школа лишилася на одному березі. Тоді Марія зі знімальною групою зафільмування перегукування так званих «днрівців» і наших військових. У коментарях під відео багато хто написав, що таке не можна показувати.
Моніторинги ІМІ фіксували медійну «втома від війни», звичайно, що й власники телеканалів бачили рейтинги «телесмотрєнія» таких сюжетах. Тож інтерес до військової тематики поступово падав. Марія Малєвська вважає, що до 24 лютого медійники недостатньо показували війну, проте ті, хто це робив, справді майстри своєї професії, бо шукати нові теми, аби тисячний раз не розповідати про те, що влітку військові потерпають від спеки, а пізньої осені — від щурів, — це талант.
«Як би цинічно це не звучало, зараз, після 24 лютого, великої майстерності не треба. Ти приїжджаєш, бачиш обстріл. У тебе картинка перед очима, вона, на жаль, яскрава. У тебе на одній локації одразу і постраждалі, й бійці, й правоохоронці, і свідки. З точки зору журналістської майстерності працювати ті вісім років на Донеччині й Луганщині: зробити цікавий сюжет, привернути увагу, — було набагато складніше. Зараз головна мета — не нашкодити, не зіграти на руку ворогу, а решта — ти просто знімає і все», — коментує Малєвська.
Спорткомлекс НТУ «ХПІ». Фото: Сашко Бринза
Вона називає два правила воєнного репортажу – власна безпека і не зашкодити своїм, й додає: «Живий журналіст набагато корисніший за неживого, а цілий — за пораненого».
Місто контрастів, вранішній перегар та джерело сили
24 лютого Маша прокинулася від вибухів і першим ділом подзвонила батькам і братові в Маріуполь. Потім пішла пішки на роботу.
«Я тоді ранком йшла повз переляканих харківʼян, вдивлялася в їхні очі, і мені хотілося до кожного підійти та спитати: “Тепер ви розумієте, що відчувають люди в Щасті, Гірському, Золотому? Ось так вони жили вісім років”. Я картаю себе за це, але тоді це були мої думки», — згадує Малєвська.
На жаль, зараз Марії не потрібні відрядження, аби потрапити на фронт, тож основна робота проходить в Харківській області й то ледве встигаєш фіксувати військові злочини. Дуже часто знімальна група буває в Дергачівській громаді, яка щодня потерпає і від “Іскандерів», і від касетних набоїв. Малєвська була в усіх звільнених районах Харківської області.
Лікарня на Салтівці. Харків. Фото: Сашко Бринза
Вона, як і раніше, намагається в сюжетах показати війну через історії людей. До ста днів повномасштабного вторгнення Марія з колегами підготувала сюжет про мешканців Північної Салтівки, чий будинок був зруйнований російським обстрілом. Деякі квартири вціліли, але дістатися до них було неможливо, тож мешканці найняли підйомник і витягали вцілілий крам, у тому числі вишиту Сікстинську Мадонну.
Як і до 24 лютого, для Маші Харків — місто контрастів, одночасно місто неймовірних людей і місто, де «домік дєд мороза» за шість мільйонів на площі Свободи. Просто контрасти інші. Це місто, де неймовірні люди волонтерять і Маша цитує тут Жадана: «Поранений, але нескорений».
Вона зізнається, що не встигає емоційно перетравлювати все, що зараз відбувається на Харківщині.
«Мені здається, що я щоранку прокидаюся з перегаром. Ще не вивітрилося те, що я побачила й почула вчора, а я вже перехиляю нову чарку з отрутою, новими жертвами, новими обстрілами», — говорить Малєвська.
Каже, найбільш сюрреалістичним був момент, коли під час ексгумації тіл російських солдатів у Малій Рогані, господар подвірʼя, де вони були закопані, саджав картоплю. І це, на думку Марії, про те, що українці завжди думають про майбутнє: навіть якщо в тебе на подвірʼї викопують після трьох місяців перебування тіла солдат, ти маєш саджати картоплю, бо завтра щось треба їсти.
На питання, де брати сили після такого, Маша відповідає, що їй допомагає виконання якохось дрібних побутових речей — того, на що вона точно може впливати й контролювати: видраїти оселю, зробити фізичні вправи.
«Найбільше сили дають ті люди, яких ти зустрічаєш. Ти бачиш їхню силу, надихаєшся і йдеш працювати далі, — каже Малєвська. — Кожен мусить робити те, на що він може в цьому місці в цей момент. Я можу фіксувати російські злочини і робитиму це, допоки робитиму».
https://nakipelo.ua/khto-z-vas-ne-pohodzhuietsia-shcho-tse-teroryzm-zelenskyj-vystupyv-pid-chas-zasidannia-rady-bezpeky-oon/
