У 2019 році режисер Роман Бордун випустив документальну стрічку «Божественні». Він побував у Львові, Києві та Одесі й фіксував на камеру життя як воно є. Знімав людей у природному середовищі, так би мовити. Мені запам’ятався діалог в одному з дворів Києва. Чоловік середніх років і пенсіонерка обговорювали політичну ситуацію: він казав щось неприємне про жителів Заходу України, а вона заперечувала: «От ідуть вибори. Показують, де хто як голосував. Я дивлюся: уже всі проголосували, а там — нема, бо там люди — вони божественні. Вони поки в церкву не сходять — не підуть нікуди. Вони в Бога вірують, а людина, яка в Бога вірує — не буде паскудна. А не так, як путін, який сидить із Кирилом, Кирило помахав — і пішли вбивать нас, українців».
Пригадала цю цитату після приїзду на Закарпаття. Перші місяці після виїзду з Харкова, де я провела тиждень великої війни, було складно зрозуміти, де ти є та хто тебе оточує. Не хочеш дивитися на красу, аби в тебе проникали якісь враження і радість: ніби це зрада місту, яке ти покинула та де наразі немає місця веселощам.
Втім, мусимо приймати досвід, який дає життя. Уже три місяці ми з котом живемо в невеличкому селі недалеко від держкордону. Скільки разів мені доводилося чути роздуми, яка колосальна різниця, коли ти межуєш із рф, а коли — з цивілізованою країною. Ця різниця, зокрема, полягає у розслабленості. Жителі Слобожанщини та Донбасу, звідки я родом, — завжди в напрузі. А тут її немає зовсім, складається враження. Якщо ви бували на Кіпрі та розумієтеся на сієсті — щось подібне на це.
Краще зрозуміти Закарпаття допомагає фільм Антоніо Лукіча «Мої думки тихі». Дивилася його двічі: у Харкові й тут, враження абсолютно різні. Я не мала за мету навішувати ярлики та робити глобальні висновки про місцевих, їхній побут, звички. Тож цей нарис — суб’єктивний калейдоскоп вражень однієї людини. І одного кота.
Перші враження
Примітно, що тут є два часових виміри: за Києвом і за Закарпаттям — це на годину раніше, ніж в столиці. На магазинах часто є табличка з двома графіками, ймовірно, вони з’являтися після появи великої кількості переселенців. У нас було багато варіантів, навіщо людям такі часові гойдалки: зупинилися на думці, що тут дійсно час рухається дещо інакше. Влітку о десятій вечора ще зовсім світло.
Мене як дитину припорошеного вугільним пилом краю з восьмирічним досвідом споглядання суворої харківської архітектури щиро вразила соковитість та яскравість кольорів, які люди обирають для своїх домівок. Будинок яскравого малинового чи лимонного кольору із салатовим чи жовто-гарячим парканом? Тут це на кожному кроці. Від такого різноманіття мені спочатку здавалося, що я впіймаю панічну атаку. В дитинстві я бачила лише баклажанового чи насиченого зеленого кольору паркани та сірі споруди. А паркани тут — це щось аксесуарне. Низькі, а хвіртки ніколи не зачиняються. І неважливо, чий це будинок: заможних газд і газдинь, чи не дуже.
Будинок, де я живу, колись покинули господарі, що відправилися на заробітки. Нам із друзями елементарно пощастило, якось співпали зірки. Ми змогли відігріти, відремонтувати, полюбити наскільки можливо ці квадратні метри, а вони — навзаєм. До нас почали приходити коти і собаки, які любили господарів. Нас вони полюбили теж. Сусіди до того, як ми познайомилися, уже знали про нас все. Хто з ким приїхав, хто кому родич, навіть хто в якій кімнаті оселився. Українське село — воно всюди українське село. І люди в ньому надзвичайно допитливі й спостережливі.
Транспорт
Вислів «розпрягайте, хлопці, коней та лягайте спочивать» тут цілком доречний, оскільки поруч зі позашляховиками, іномарками або «ластівками» совєцького автопрому тут, згідно з правилами дорожнього руху, спокійно пересуваються на конячих візках. Запряжені зазвичай дві лошадки, цокіт копит супроводжується дзвоном бубонців. Цей звук важко із чимось переплутати. Для людини, чия психіка травмована звуками вибухів, слухати цей гуркіт спочатку непросто. Бо останнє, про що думаєш, — що це коники. Візок тарахкотить, колеса скриплять, копита, бубонці. Словом, артхаус. Поки я ще соромлюсь попроситися покататись, але колись обов’язково це зроблю.
Велосипед тут — не розкіш, а засіб пересування. Часто бачу жінок у сукнях із блискітками, з рожевою помадою на губах, у туфлях, які їдуть кудись на велосипеді. З церкви, звісно. Автівки мусять із цим рахуватись. Хто не на велосипеді — на скутері або квадроциклі, це теж популярний транспорт. За кермом великих вантажівок і автобусів майже в 90% випадків жінки. Жінки роблять все: складається враження, що фемінізм тут і не починався, бо всі й так завжди знали, що «слабкої статі» не існує.
Дороги постійно ремонтуються, але завжди потрощені, бо важкі лісовози снують туди-сюди без перерв і вихідних. Можна провести аналогію з серпантинами Криму: дорожні викрутаси тут піддаються лише досвідченим і впевненим водіям.
Ставлення
«Ви не мєсна? А звідки? З Харкова? Ох…», такі слова і зітхання я чую щоразу, коли розмовляю з місцевими. Я не стикалася з негативом чи образами. На Великдень сусідка принесла нам величезний кошик усякої освяченої смакоти, з паскою та домашнім вином. Це був настільки зворушливий жест, що хотілося плакати. У кошику все було дбайливо порізано, прикрашено квітами, загорнуте в красиві папірці. Шматочки масла у вигляді квітів. Імовірно, його заморожують у формі чи пропускають через кондитерський шприц. Традиційна паска тут не має солодкої глазурованої верхівки: це просто великий, смачний, красивий хліб.
З вікна видно гору. Якби я була совою та вміла крутити головою на 360 градусів — я б усюди бачила гори, виходячи на подвір’я. Гори беруть горе в кільце. Спочатку я у перехожих запитувала назву, а мені відповідали: «Та то Плеша». В якийсь момент я щось запідозрила. Виявилося, гір настільки багато, що деяким просто не дали назву. Чи то натхнення скінчилось, чи то втомились. У дитинстві я щодня бачила з вікна автобуса терикон, і от він ніяк не називався. Я звала його «уголек».
Наприкінці травня на вершинах ще можна було розгледіти сніг. Зовсім не пам’ятаю, як виглядали гори в березні-квітні. З тих часів нічого не пам’ятаю, окрім нічних жахів.
Мова
Місцевий діалект і швидкість мовлення — це щось із Данте. Тебе підвозить людина, питаєш, скільки винен, а вона відказує: «нікуйко-нікуйко, нич», — ти лише розумієш, що треба покласти свої зім’яті купюри назад до кишені та швиденько покинути машину. Втім, звикаєш. Я більше не кажу «все добре», бо у мене «все дубрі». «Туй» замість «тут», «усім» замість «вісім», «йо» замість «так» і ще деякі мовні вкраплення. Як сказала мені одна жінка, «по всьому видно», що я не місцева, тож люди майже одразу переходять на українську без домішків. Але й без русизмів не обходиться. Якось запитала в продавчині, чи є родзинки, на що вона мені: «То ізюм?».
Взагалі з мовою тут свої відносини. Знаю людей, які спілкуються з діалектами, але якщо чують чисту українську — так само вільно і швидко переходять. А от у переписках віддають перевагу російській. До речі, в маршрутках чи магазинах часто лунає щось на кшталт шуфутинського. Це виглядає дещо рудиментарно, але із цим ніхто не бореться: «вєлікая руская культура» тут не має впливу. Приємно на кожній другій автівці, футболці бачити вислів про рускій воєнний корабль. Рекламних білбордів майже немає. Є фотографії загиблих героїв або звертання до Бога, аби той врятував Україну. А нах… тут посилають не лише рускій воєнний корабль, а ще й, наприклад, танк.
Релігія
До обрядів православ’я люди ставляться дбайливо, немов до важливого ніжного спогаду, одного на всіх. У неділю не працює нічого, або ж за скороченим графіком: адже всі у церкві. Коли я виходжу на променад селом, назустріч мені жінки, обов’язково в туфлях на невеличких підборах, у спідницях та блузах чи сукнях, у різнокольорових легких хустках. Їх так багато і виглядають вони настільки офіційно, що складається враження, ніби неподалік проходить всеукраїнський фестиваль шкільних учительок.
Якщо релігійне свято припадає на будній день — це проблема буднього дня, а в людей — вихідний. Я поїхала в райцентр за продуктами у четвер — і всюди приклалась чолом до зачинених дверей. На зворотному шляху зустріла натовп людей, які йшли з церкви додому. В цю секунду все стало ясно, як божий день.
Немає варіантів прокинутись у неділю від чогось іншого, крім церковного співу. На одне маленьке село — дві великі церкви. Співи чутно скрізь, бо голоси підсилюють мікрофонами, а колонки на вулиці. Це красиві співи, спокійні та щемкі. Хрести з розіп’ятим Ісусом усюди, буквально на кожному кроці, як мафи в Харкові. І всі охайні: люди не дають фарбі облущитися чи вигоріти на сонці, поруч завжди квіти та лампадки.
До смерті тут ставляться простіше. Кладовище навпроти житлових будинків — не проблема. Водночас багато жінок в чорних хустках або з чорними стрічками у волоссі. Ми переглядаємося із ними, ніби нагадуючи одна одній про страшну війну. Ніби нам потрібні ці нагадування, ніби ми здатні думати про щось інше.
Творчість
Що мене турбує: я не можу відчути культуру, бо майже не стикаюся з її проявами. В селі все зосереджено навколо природи та релігії. Водночас такі гріхи, як перелюбство, тут обговорюються жваво. Є напрям творчості «сороміцькі пісні». Вставити в текст щось для прикладу не можу, бо це занадто непристойно навіть для такого вільного видання, як «Накипіло».
Але в селі з населенням до 2 000 людей є цікавий музей з харизматичним хазяїном. Цей чоловік побував у різних куточках світу, працював будівельником. На території його домоволодіння і розташований музей. Купа реліквій, одягу, предметів побуту місцевих жителів, які були на цих землях 100, 200, 300 років тому. Є справжня гуцульська хатина, побудована у XVIII сторіччі, там жили чотири покоління. Аби привезти в село, її розбирали, а потім збирали знов. Мені зі зростом 160 см та середньою статурою всередині було тісно, ніби у казці «Рукавичка». А там жили родини із дітьми.
У екскурсовода шикарне почуття гумору. Він багато подорожував, має об’ємну валізку спогадів і досвіду. Хотів зробити нумізматичний музей, навіз монет з усіх країн, але не забажав мати проблеми з НБУ та зосередився на історії рідного краю. Трембіту він називає першим у світі мобільником, багато жартує про стосунки чоловіків і жінок. Каже, що секрет його довголіття — сварлива дружина: як вона починає лаятися, він біжить на вулицю, дихає свіжим повітрям, тож має міцне здоров’я. Наприкінці екскурсії обов’язкова умова — випити домашнього вина, яке наш гід виготовляє. Навіть не уявляю, як він реагує, коли люди не вживають алкоголь. Слава Богу, це не про нас.
Погода
Пальців однієї руки вистачить порахувати, скільки днів у мене не боліла голова та не закладало вуха від перепадів погоди. Місцеві навіть отримують невеличкі доплати за те, що тут живуть. Впродовж дня може бути пекельна спека, яка різко змінюється на потужну зливу, ніби хтось зверху відкрутив кран на максимум. Обов’язково вітер з градом. Згодом знов спека, і так по колу. Добре, що я майже нікуди не ходжу, бо треба про всяк випадок брати з собою весь гардероб: панамку, дощовик, теплу куртку. Оскільки ми живемо доволі високо над рівнем моря — блискавка ніби стучить у вікно.
Тут неймовірно красиві пейзажі, особливо коли хмарина зустрічається з горою, ніби ніж з м’яким маслом. Тут завжди красиво і могутньо, куди не глянь. Я раніше думала: як люди, що живуть біля моря, можуть не йти до нього щодня? Зараз проїжджаю на велосипеді повз картинки, які раніше бачила лише в інстаграмі чи на листівках, і нічого.
Я взагалі нічого не відчуваю, окрім ненависті до росії, яка вже вдруге забрала у мене все, до чого дотяглась своїми брудними лапами. Внутрішній стан можна порівняти з автівкою, яку ніяк не вдається зрушити з місця. Обертаєш той ключ у запалюванні, і все ніяк. Мабуть, зі справжнім задоволенням, легкістю та радістю вийде тут погуляти після повідомлень про нашу Перемогу. Погуляти в той самий день, коли валізи будуть спаковані та залишатиметься менше 24 годин до потягу додому.
Сьогодні я проїжджала повз це неймовірної краси місце і подумала: після Перемоги ти поїдеш і, можливо, ніколи сюди не повернешся та його не побачиш. «Ну і ладно», — відповіла я собі.
