Ми продовжуємо спілкуватися з тими, хто поїхав через війну за кордон, хто зрозумів, як може допомагати Україні, знаходячись від неї за тисячі кілометрів. Гостею нового випуску подкасту «Країна поза країною» стала Ольга Сагайдак, співзасновниця Dofa fund: cultural networking та Коаліції дієвців культури.
Ольго, починаю цей подкаст з традиційного питання до всіх гостей: як почалося у вас 24 лютого? Чи пам’ятаєте ви цей день, як він проходив?
О Господи, я думаю, всі пам’ятають цей день. Мені подзвонила подруга зі Львова, сказала зварити каву та увімкнути телевізор. Мої хлопці тоді спали. У принципі, коли вона подзвонила, я все зрозуміла. Ми вже 23 лютого з родиною, з командою проговорювали варіанти, що це можливо. Але не уявляли, що це можливо прям так, що ми почуємо (хоча я не чула звуків, поки мені не подзвонили).
Коли це сталося, я мала один день, щоби зробити важливі речі по роботі. Приїхала в офіс, усе там поскладала. У нас під офісом є підвал, і я туди знесла все, що в мене було: їжу, воду. Потім покликала мешканців будинку, що живуть над нашим офісом, дала їм ключі й сказала: про всяк випадок ви маєте знати, що це сховище й там є все необхідне. Забрала важливі документи, все спакувала. Я намагалася бути холоднокровною, не впадати в паніку, бо це неефективно. Але було страшно.
У нас місяцями інформація про можливий напад з’являлася, проте такого масштабу ви не очікували?
Я вірила цій інформації та західній розвідці. Не сіючи паніку, розглядала варіант нападу давно й обмірковувала його, бо, на мій погляд, це логічне продовження тривалої інтервенції росії. Це ж вісім років триває. Але я не знала, що це буде саме так, що ракети в Київ… Так, до такого важко бути готовим, важко навіть думати про такі страшні речі, але… Я розумію, що в моєму сприйнятті — це політика геноциду по відношенню до України, і я бачу абсолютно божевільне прагнення знищити нас як націю, як культуру. Я цю небезпеку давно відчувала.
Зараз ви у Франції. Розкажіть, будь ласка, чому Франція? Зрозуміло, що всі їхали, куди могли, але чому саме там ви опинилися?
У Франції вчилася моя донька, закінчила університет, магістерську програму, і зараз тут живе та працює. Я поїхала туди, де в мене є рідна людина. До того ж із Францією мене пов’язували ще до 2014 року бізнес-контакти. Бізнес-партнери буквально негайно запропонували мені пожити в них якийсь час. Як бачите, цей час все подовжується.
Але зі мною тут маленький син, йому дев’ять років, і четверо старших людей: батьки мого чоловіка, моя мама та няня моєї доньки. Вони літні люди, які потребують медичної допомоги. Власне, я з Києва доїхала 26 числа до Львова, ми там побули кілька днів, а потім я виїжджала доволі спокійною. Ну як, спокійною: я не пережила якихось жахів дорогою: встигла виїхати до того, як був підірваний міст в Ірпені, і я мала автомобіль у Львові. Тож я посадила мою дитину, ще колегу з «Мистецького Арсеналу» Соломію Савчук із сином, і попрямувала до Парижу зі Львова.
Дуже довга дорога машиною…
36 годин, так. Дві ночівлі ми мали по дорозі. Я вперше так довго їхала сама за кермом. Це теж досвід, але… Знаєте, так дивно: поки ми їхали до кордону, два хлопчики — мій син і хлопчик 12 років — мовчали всю дорогу, взагалі ні слова. Ми намагалися їх якось розважити, відволікти, але вони мовчали. Після перетину кордону, поки ми їхали через Угорщину, вони почали щось говорити, а коли дісталися Словаччини, вони стали нормальними хлопцями: які бешкетують, жартують, дурню якусь творять. Це теж ефект стресу, на дітях він дуже позначився і досі позначається.
А в Парижі я отримала розуміння, що тут єдиний у світі Український культурний центр, який належить державі Україна. У листопаді я, як Голова Наглядової ради Українського інституту, була тут і мала зустріч із директоркою цього культурного центру, Вікторією Гуленко. Ми обговорювали долю цієї інституції: проблеми з бюджетом, з людським ресурсом та як важливо, щоби вона розвивалася, презентувала Україну.
Коли я приїхала на початку березня, ми на другий день із Соломією прийшли в Український культурний центр. Зібралися ще люди: експати-українці, які тут живуть давно, і ті, хто нещодавно сюди приїхав. Ми провели збори, запропонували свій досвід, експертизу, якісь навички, щоби зробити волонтерську ініціативу «Українська весна» на базі центру. Ми вирішили озвучити актуальний перебіг подій, те, що відбувається в українській культурі тепер, і стати майданчиком експертизи про Україну тут і зараз, тому що запит великий — а знань бракує.
Наші колеги з інститутів французьких зізнаються, що про нас нічого не знають. Знають добре географію: відрізняють, де Київська область, де Ірпінь, де Буча, Маріуполь, Харків, де Львів і скільки до кордону з Польщею. Та вони не знають імен, інституцій, явищ, контекстів. Усе, що стосується культури, для них Terra Incognita. Але я бачу зацікавленість, бажання зрозуміти: хто ми, чому ми — зовсім не частина російської культури. Розуміння, що ми інакші, теж є, принаймні воно починає з’являтися.
Перед нами стоїть виклик у складних умовах: із неможливістю виїхати для дієвців-чоловіків та й для жінок, які несуть відповідальність за свої інституції в Україні. Із відсутністю бюджету, який перенаправлений на військові й гуманітарні потреби. Треба якомога гучніше й ефективніше говорити про себе в непростій країні. Франція має великі сентименти та розвинені зв’язки з росією, її культурою, інституціями. Ми з цим стикаємося постійно, і маємо їм протистояти, з іншого боку, пояснювати, з третього — проявляти активне бажання співпрацювати. Це потрібно робити тут і зараз, негайно.
А що найближчим часом ви плануєте робити? І ремарка: всі бачать, чують і розуміють, як ці безкінечні розмови президента Макрона відбуваються з президентом країни, яка на нас напала, росії… Не знаю, важко підібрати правильну назву для цієї країни тепер.
Ініціатива «Українська весна» почалася з кінця березня. Мене часто питають: «Весна вже закінчується. Ініціатива також скоро закінчиться?». А я кажу: « „Українська весна“ буде тривати до Перемоги». Перемога — це теж весна, сигнал для відродження.
Минулого тижня приїхав до Парижу Володимир Шийко, директор Українського інституту, якого я запрошувала, адже ця новітня інституція є провайдером культурної дипломатії — це її стратегічна мета. Короткотермінова ж ініціатива наша полягає в тому, що ми спробуємо зробити представництво Українського інституту. Власне, те, що планувалося та мало би відбутися — відкриття філій в Європі.
Пріоритетними країнами мали стати Франція та Німеччина: дві потужні держави з розгалуженими контактами з тою країною, про яку ви сказали, з необхідністю постійної комунікації не лише онлайн, а саме персональної, людської. Український інститут довіряє мені, і я спробую зробити максимум, наживо познайомитися з людьми, з інституціями, створити на базі Українського культурного центру майданчик для професійних комунікацій.
Власне, увесь минулий тиждень ми присвятили зустрічам: були в Міністерстві культури Франції, зустрічалися з EUNIC — це Європейська мережа культурних інститутів, із мерією Парижу, із інституційними áкторами культури Франції. Ми обговорювали, що роблять французи зараз для України.
Міністерство культури Франції ініціювало програму PAUSE. Це програма підтримки митців, програма резиденцій — професійного прихистку на 3–6 місяців, який надає можливість жінкам із дітьми приїхати, мешкати тут, працювати, отримувати платню.
Ми говорили про програмну співпрацю — не проєктну, не про демонстрацію здобутків, а як розвивати інституційну співпрацю, середньо- та довготермінову. Щоби музеї, театри, фестивалі, ініціативи будували плани, які б включали французько-українське кураторство. Щоби ми не досягнення й продукти сюди привозили, а щоб це був процес співтворення, який би передбачав дослідження один одного, дослідження сприйняття, напрацювань, якихось потреб, тих же фейків, міфів, які існують. І щоб на базі взаємного пізнання народжувалися співпраця, стажування, кураторство тощо.
Це моя головна мета. Небагато в мене часу: сподіваюся, що справді небагато, бо розраховую якнайшвидше повернутися додому. Та кілька місяців я цьому точно присвячу, а далі подивимося, як буде розвиватися. Тож я, користуючись нагодою, прошу харків’ян та інших слухачів: якщо у вас є ідеї, а у ваших інституцій і організацій є бажання пристати на цей виклик і спілкуватися з французами, співтворити, — будь ласка, звертайтесь до мене. Пишіть: я всім обов’язково відповідаю, як можу.
Команда Українського культурного центру невелика, але потужна, мотивована, і ми робимо максимум, щоби створювати такі можливості. Багато контактів напряму передаємо. На жаль, не можемо всі процеси менеджерувати, та якщо розуміємо, що люди притомні й спроможні, то контактуємо напряму. Звертайтеся, дуже прошу.
Я переймаюся долею Aza Nizi Maza, передаю їм усім великі вітання. Я мріяла, щоби ми показали цю школу. Я просто мала досвід… Ми робили форум на Закарпатті про Слобожанщину, і Aza Nizi Maza привозили. Була виставка в Мукачевому й розмови, і я би прагнула, аби діти з цієї школи приїхали у Францію. Якщо є таке бажання, я зроблю все, щоби це стало можливим. У нас є готова презентація виставки французькою мовою. Я її надіслала в кілька інституцій. Я хотіла, аби побачили, що зараз у Харківському метро відбувається, і те, що робили до цього вихованці школи, Микола Коломієць і Aza Nizi Maza. Працюємо.
Ми всі сподіваємося, що війна якомога скоріше закінчиться Перемогою. Ви вже думали, що тоді будете робити? Ви говорили, що збираєтеся повертатися, і всі гості, із якими я спілкуюся, також хочуть. А що ви зробите одразу після Перемоги? Чи думали про це: може, якісь проєкти?
Напевно, Франція деякий час буде займати велику долю моєї роботи. Оскільки ми з командою зараз розвиваємо оці зв’язки, то суто технічно я деякий час буду амбасадором, містком для українських і французьких інституцій. Сподіваюся, що і в Україні вдасться організувати команду. Ми справді дуже потребуємо послідовної системної стратегії для співпраці. Зокрема тому, що ви цитували Макрона…
Взагалі, французи — активні споживачі культури на всіх рівнях. У цій країні, як, можливо, ні в якій іншій, культурна дипломатія, на мій погляд, має займати ледь не половину всієї дипломатії. Бо французи і середнього класу, і з низьким рівнем доходів, і школярі — вони всі інтегровані в культурні процеси й усі через культуру сприймають інші нації. Нам важливо себе на їхню мапу саме як культурну націю нанести.
З іншого боку, я би хотіла повернутися до того, чим ми останнім часом займалися в Україні. Ми, моя фундація DOFA fund, «Мистецькі надра», взяли на себе виклик працювати з освітою у сфері культури. Ми в 2021 році завершили освітній проєкт для менеджерів культури: як вона мала б розвиватися в Україні, і що ми маємо на сьогодні. Щоб українська культура була представлена за кордоном, щоб вона ефективно працювала в Україні, нам потрібні менеджери: із сучасними знаннями, навичками, спроможністю працювати всередині країни, між регіонами, назовні, робити мультидисциплінарні проекти, бути обізнаними в багатьох речах: у бюджеті, комунікаціях, стратегуванні, програмуванні. Власне, багато потрібно навичок.
Я би хотіла до цього повернутися, у мене справді є велике прагнення, щоб освіта для менеджерів культури в Україні була ефективною. І харківські виші, зокрема Харківський університет культури, має таку програму, і Національна академія мистецтв у Києві, і Львівська академія мистецтв… багато закладів. Тепер важливо, щоби ці програми були співзвучні часу й тим викликам, які перед нами постали.
