Врятуватися від війни. Вимушено почати нове життя. За лічені тижні запустити школу для українських дітей за тисячі кілометрів від рідної Полтавщини. Цей шлях пройшла Оксана Олійник, яка зараз знаходиться в Нідерландах. Як їй це вдалося та як побудоване навчання, ми поговорили в новому випуску подкасту «Країна поза країною». Наша мета — розповідати про тих, хто змушений був покинути батьківщину, але продовжує прославляти її за кордоном.
Чи пам’ятаєте, як для вас почалося 24 лютого?
Я прокинулась о шостій ранку від дзвінка брата. Він сказав: «Війна почалася. Виїжджайте». Я спочатку: «Чекай, дай розібратися, що робити». Він каже: «Ну дивись, як хочеш. Я тобі сказав. Ми вже виїхали». Спочатку розгубленість невелика була, потім… Ми протягом години виїхали з дому, запакували все в машину — речі, гроші, документи, дітей, якісь ковдри, теплі речі — і вирушили в напрямку Львова, бо в мене чоловік зі Львова, у нього там батьки живуть. Принаймні ми знали, що там зможемо якийсь час перебути. О сьомій ранку вирушили в дорогу. З того часу я не була вдома.
Зараз ви в Нідерландах. Там швидко створили школу. Розкажіть, будь ласка, детальніше про неї.
Зорієнтуватися було важко, бо в стресі орієнтуватися в принципі важко, та, на щастя, я їхала до людей, яких знала. Я тут раніше вчилася в Нідерландській бізнес-академії. Її ректор, власне, мені щодня казав: «Вивозь дітей, війна — це серйозно».
Коли я приїхала, тут міська рада і взагалі люди підготувалися приймати українських тимчасових переселенців. Вони розбили Нідерланди на 12 округів, і кожен округ мав прийняти 2 000 людей. Кожна міська рада приблизно розуміла, скільки ліжко-місць вони мають створити.
Більшість людей, які переїжджають, — жінки з дітьми, а в Нідерландах за законом усі діти, що потрапляють у країну, мають ходити до школи з чотирьох до 18 років включно. У них і до цього було серйозне навантаження на освітню систему, і не було стільки місць у школах, скільки вони хотіли прийняти переселенців. Тож ректор Нідерландської бізнес-академії підказав рішення:
«Ці діти тут тимчасово, це особливий випадок. Їх не треба адаптовувати до суспільства, бо вони не приїжджають, щоби тут жити, а лише перебути, тому давайте до них ставитися як до особливої групи людей. Зрештою, в законодавстві Європи так і ставляться. Давайте дамо їм можливість вчитися далі, але за українською системою».
Ми їм показали всеукраїнський розклад онлайн: що всі матеріали, усі підручники, усі відео, усі завдання, усі додаткові освітні матеріали є в доступі й гарній якості в інтернеті. Адже спершу був з цього приводу скепсис, яким чином працювати, адже ні підручників немає, нічого. Усе є, тому вони прийняли таке рішення.
Ми фактично не запустили школу як окрему інституцію, а наша школа працює як відділ міжнародної школи в Дордрехті. Міжнародні школи — це в Нідерландах така штука, яка в середньому за два роки має адаптувати дитину, навчити її мови, розуміння засадам суспільства й адаптувати до звичайної освітньої системи. Ми фактично є відділом цієї міжнародної школи, а я ніби тімлід цієї української команди.
Швидко вдалося запустити, зокрема тому, що був ресурс цієї школи. Вони отримали додаткове фінансування на кожного учня, якого вони прийняли. Є люди, які займаються бухгалтерією (я не займаюся цим питанням), є ті, хто опікується закупівлею меблів, є контракти з клінінговою компанією, які можуть прибирати приміщення.
Бізнес-академія нам віддала свій Дордрехтський кампус, який облаштований для освітніх потреб, аби ми могли запустити школу, грубо кажучи, ледь не з понеділка. Облаштування від моменту, як нам дали зелене світло, зайняло два тижні. Ми прийняли дітей й відкрили двері школи 4 квітня. Тобто вже пропрацювали місяць.
Приїжджають все нові діти. У нас у центрі міста окрема споруда, там навчаються 125 дітей, працює 11 українських учителів та один нідерландський учитель мови. Уроки відбуваються п’ять днів на тиждень з дев’ятої до третьої години з обідньою перервою: звичайний шкільний рутинний режим. Наскільки можна було, ми його організували.
Школа закупила ноутбуки всім учням, усім учителям, величезні екрани в кожний клас, бо ми не маємо підручників. Викладачі мають можливість показувати підручники, презентації та інші матеріали кожному класу: тобто ми не б’ємося за класи з екраном. Наскільки можна було сприяти — міська рада посприяла, створивши нам унікальні умови. Ще важливо, що вони дали українським учителям ставки нідерландських. Ми не волонтери, а працюємо на зарплаті в рамках їхньої системи освіти.
Навчається понад 100 дітей, так? Чи є якийсь екзамен? За яким принципом ви обираєте, хто буде навчатися в школі?
А ми не обираємо.
Не обираєте?
Немає вибору: дитина зобов’язана, потрапивши в Нідерланди, ходити до школи. Оскільки українська школа створена, усіх українців віком від 12 до 17 років відправляють до нас, і не лише з Дордрехта, але й з найближчих міст. Міські ради оплачують автобуси, і дітей щодня привозять. Вони можуть ходити у звичайні школи в себе в районі, але це навіть не міжнародні школи: там діти вчаться нідерландською за нідерландськими предметами. Це не система вивчення мови й не система адаптації, тому їм пропонують ходити в нашу школу і, я так розумію, не особливо є вибір.
Щодо предметів. Предмети повністю співпадають із тими, які є у звичайній українській школі, так?
Не повністю. Оскільки ми відділ міжнародної школи, то у першу чергу виконуємо задачі цієї школи. Ми даємо години нідерландської мови, години соціальних наук, як влаштоване суспільство. Ми не можемо забезпечити їм вивчення всіх предметів, бо це не завдання цієї школи. У нас є математика, біологія, географія, музика, мистецтво. Українська мова є! Немає, наприклад, фізики, хімії, немає історії, літератури. У них є бачення, на яку кількість учнів і скільки вчительських ставок має бути, і ми працюємо в рамках їхньої калькуляції та не можемо виходити за її рамки. Наша школа — щось середнє між міжнародною та українською школою.
Ми не знаємо, як правильно. Ми пам’ятаємо, що наша основна задача — налагодити для дітей рутину, створити безпечне, підтримуюче середовище, щоби вони могли спілкуватися та трішечки відновитися від потрясінь, які вони залишили в Україні й частково привезли із собою.
Діти майже з усіх регіонів нашої країни?
Так.
Які настрої у дітей? Вони діляться переживаннями?
Спочатку був великий спротив: «Чому ми маємо сюди ходити? Ми взагалі тут не маємо бути». Є діти, які кажуть: «Нам не треба Нідерланди! Ми не хочемо бути в цій країні жодної миті, а хочемо додому». Але рішення приймають не діти й навіть не батьки. Одним словом, ми мусимо вчитися сприймати неприємну реальність.
Спершу ми казали, що це нормально: сердитися, не приймати факти… Тобто, не варто відчувати провину за те, що тобі не подобається щось, бо ми не вибирали цю опцію — а змушені були обрати. Могли обрати країну, але цей вибір — теж умовний. Це не вибір у меню ресторану: хтось почув про можливість, за щось ухопився, течією занесло.
Знаєте, після місяця роботи діти трошки здружилися, є якісь компанії, групи за інтересами. Є велика аудиторія, де вони п’ють чай, грають у настільні ігри, мають телевізор. Є ще кілька аудиторій, де вони можуть побути окремо від батьків, бо підлітки тут не мають особистого простору в тих гуртожитках, де ми живемо. Одна з функцій школи — трошечки дати їм відпочити від сім’ї та переключитися на якісь свої справи.
Багато дітей російськомовних, які навчалися російською мовою в школах. Дехто каже: «Я за ці два тижні про українську мову якісь секретики дізнався більше, ніж раніше за всі роки навчання в українській школі». У нас половина штату — психологи, і діти дивуються, наскільки бережно, відповідально й привітно все відбувається.
Я сподіваюся, що ми зможемо так функціонувати й надалі. Мені здається, діти потроху адаптуються, і навіть ті діти, які взагалі були проти ходити до школи, сімнадцятирічні… У нас є умовний 11-й клас, і серед них є діти, які закінчили школу й мають свідоцтво, вчаться в ПТУ, в університетах, але за віком вони тут попадають у групу, яка має ходити до школи. Для них є такі предмети: драма, соціальне підприємництво, економіка, українська мова у формі написання мотиваційних листів, резюме, підготовки документів, ділового спілкування, робочого інтерв’ю.
У нас був вступний тиждень без навчання. Ми знайомилися, дізнавалися, на що вони очікують, чого хочуть, чого не хочуть, чого бояться, бо страхів було багато. Зараз потроху вони входять у ритм. Навіть досвід Нідерландів щодо реабілітації дітей-біженців (вони ж постійно приймають біженців) каже, що вони краще адаптуються тоді, коли зайняті навчанням. Тобто завантажувати голову продуктивною навчальною діяльністю у безпечний спосіб — те, що справді психологічно допомагає.
Ми робимо це без насильства, але взагалі тут все робиться без насильства. Такий комерційний підхід до навчання в тому сенсі, що коли ти не будеш вчитися — не матимеш майбутнього. Вони про це знають. Ти можеш зробити цей вибір у 13 років, і ніхто не буде його оскаржувати. Це нормально, що хтось у класі зовсім нічого не хоче робити, і вчитель працює з цим. Не треба виводити середнє арифметичне. Якійсь частині дітей можна давати складніше завдання, іншій частині — слабше в залежності від того, які навчальні задачі діти ставлять перед собою.
Є години з ментором, де можна проговорити чи переконати, чи показати дитині якусь нову перспективу. Діти часто бояться вчити нове, і ця підтримка, ми сподіваємося, дасть їм можливість розширити сферу бажань. Горизонт того, про що можна насмілитися мріяти.
Чи думали ви, що будете робити, коли закінчиться війна? Сподіваємося, вона закінчиться якомога скоріше.
Звісно. Наша перша ідея, що проєкт буде тривати до літніх канікул, і є велика надія, що більшість дітей, більшість сімей повернуться додому влітку. Ми сподіваємося, що гаряча фаза — травень, червень, а в липні ми точно зможемо їхати. У всіх чемоданний настрій. Додому хочеться страшенно.
Але реалістичний голос людей, які мусять думати про майбутнє, зокрема, це дирекція школи, говорить: якщо багато дітей залишаться після літніх канікул, то вони продовжать проєкт ще на рік. Тоді навчальна програма буде ближче до нідерландської, ніж до української. Буде більше годин нідерландської, бо ми тоді м’яко адаптуємо дітей до думки, що вони будуть жити в цьому суспільстві. Але вони не втрачатимуть ані знань, ані навчальних навичок, якщо схочуть протягом навчального року повернутися додому.
https://soundcloud.com/nakipeloua/krana-poza-kranoyu-4-oksana-olynik?utm_source=clipboard&utm_medium=text&utm_campaign=social_sharing
