Восьмого травня президент України звернувся до всього світу зі зруйнованої окупантами Бородянки, що на Київщині. Відео записане у чорно-білому форматі, оскільки, за словами Зеленського, весна в українців саме така. Публікуємо повний текст звернення президента у День пам‘яті та примирення.
«Чи може стати чорно-білою весна? Чи буває вічний лютий? Чи знецінюються золоті слова? На жаль, Україна знає відповіді на всі ці запитання. На жаль, ці відповіді – так.
Щороку, восьмого травня разом з усім цивілізованим світом ми вшановуємо кожного, хто захищав планету від нацизму в роки Другої світової війни. Мільйони втрачених життів, скалічених доль, закатованих душ і мільйони причин, щоб сказати злу: ніколи знову. Ми знали ціну, яку сплатили за цю мудрість наші предки. Знали, як важливо вберегти її та передати нащадкам. Але й гадки не мали, що наше покоління буде свідком наруги над словами, що, як виявилося, є істиною далеко не для всіх.
Цьогоріч ми кажемо «Ніколи знову» інакше. Ми чуємо «Ніколи знову» інакше. Це звучить болісно, жорстоко. Без оклику, а зі знаком питання. Ви кажете: «Ніколи знову»? Розкажіть про це Україні.
24 лютого слово «ніколи» стерли. Розстріляли і розбомбили сотнями ракет о 4-й ранку, якими розбудили всю Україну. Ми почули моторошні вибухи. Ми почули знову.
Місто Бородянка – одна із багатьох жертв цього злочину. Позаду мене – один із багатьох свідків. Не військовий об’єкт, не секретна база, а проста дев’ятиповерхівка. Чи може вона нести безпекову загрозу для рф? Для 1/8 частини суші, другої армії світу, ядерної держави? Чи може бути щось більш безглуздим, ніж це запитання? Може. 250-кілограмові фугасні бомби, якими сверхдержава засипала це маленьке містечко. І воно оніміло. Воно не може сьогодні сказати: «Ніколи знову». Воно не може сьогодні нічого сказати. Але тут усе зрозуміло без слів.
Просто погляньте на цей будинок. Колись тут були стіни. Колись на них були фото. А на фото були ті, хто колись пройшов пекло війни. Півсотні чоловіків, яких відправили в Німеччину на примусові роботи. Ті, хто згорів заживо, коли нацисти спалили тут понад 100 хатин. 250 бійців, які загинули на фронтах Другої світової війни, та загалом майже тисяча жителів Бородянки, які боролися й перемогли нацизм. Щоб ніколи знову. Билися за майбутнє дітей, за життя, яке було тут до 24 лютого.
Уявіть, як у кожній із цих квартир люди лягали спати. Бажають один одному на добраніч. Вимикають світло. Обіймають коханих. Заплющують очі. Мріють про щось. Настає повна тиша. Вони всі засинають, не знаючи, що не всі прокинуться. Вони міцно сплять. Їм сниться щось приємне. Та через кілька годин їх розбудять вибухи ракет. А хтось не прокинеться більше ніколи. Ніколи знову.
Із цього гасла викинули слово «ніколи». Ампутували під час так званої спецоперації. Встромили ніж у серце і, дивлячись в очі, сказали: «Это не мы!» Закатували зі словами «не все так однозначно». Вбили «Ніколи знову», сказавши: «Можем повторить».
Так і сталося. І потвори почали повтори. І наші міста, які пережили страшну окупацію, — настільки, що 80 років мало, щоб про неї забути, — знову побачили окупанта. І отримали другу дату окупації у своїй історії. А деякі, як наприклад Маріуполь, — третю. Третю! За два роки окупації нацисти вбили в ньому 10 тисяч мирних людей. За два місяці окупації рф вбила 20 тисяч.
Через десятиліття після Другої світової темрява повернулася в Україну. І вона знову стала чорно-білою. Знову. Зло повернулося зову. В іншій формі, під іншими гаслами, але з тією самою метою. В Україні влаштували криваву реконструкцію нацизму.
Фанатичне наслідування цьому режиму. Його ідеям, діям, словам і символам. Маніакальне — до деталей — відтворення його звірств та «алібі», що начебто надають злу священну мету. Повторення його злочинів і навіть спроби перевершити «вчителя» та посунути його з п’єдесталу найбільшого зла в історії людства. Встановити новий світовий рекорд із ксенофобії, ненависті, расизму й кількості жертв, до якої вони можуть призвести.
«Ніколи знову» — було одою людини розумної. Гімн цивілізованого світу. Але хтось сфальшивив. Спотворив «Ніколи знову» нотами сумніву. Заглушив, розпочавши свою смертельну арію зла. І це зрозуміло всім країнам, які побачили жахи нацизму на власні очі. А сьогодні відчувають моторошне дежавю. Бачать знову.
Усі народи, яких клеймили «третім сортом», рабами без права на власну державу чи взагалі на існування, — чують заяви, які підносять одну націю, а інші з легкістю викреслюють. Кажуть, що вас насправді не існує, ви штучно створені, а отже, безправні. Всі чують мову зла. Знову.
І разом визнають болючу правду: ми не протрималися навіть століття. Нашого Never again вистачило на 77 років. Ми проґавили зло. Воно відродилося. Знову й зараз. Аgain and now!
Це розуміють усі країни й усі народи, які сьогодні підтримують Україну. І попри нову маску звіра впізнали його. Бо, на відміну від декого, пам’ятають, за що й проти чого боролися наші предки. Не переплутали перше з другим, не поміняли їх місцями, не забули.
Не забули поляки, на землі яких нацисти почали свій марш і зробили перший постріл Другої світової війни. Не забули, як спочатку зло тебе звинувачує, провокує, називає агресором, а потім — нападає о 04:45. І каже, що це — самозахист. І вони бачили, як це повторилося на нашій землі.
Вони пам’ятають зруйновану нацистами Варшаву. І бачать, що зробили з Маріуполем.
Не забули британці, як нацисти стирали з лиця землі Ковентрі, який бомбили 41 раз. Як звучала «Місячна соната» від Люфтваффе, коли по місту безперервно гатили 11 годин. Як зруйнували його історичний центр, фабрики, Собор святого Михаїла. І вони бачили, як ракетами били по Харкову. Як спотворили його історичний центр, заводи і Свято-Успенський собор.
Вони пам’ятають як Лондон бомбили 57 ночей поспіль. Як «фау» падали на Белфаст, Портсмут, Ліверпуль. І бачать, як прилітають крилаті ракети в Миколаїв, Краматорськ, Чернігів. Пам’ятають, як гатили по Бірмінгему і бачать, як дістається його місту-побратиму Запоріжжю.
Це пам’ятають нідерландці, як Роттердам став першим містом, яке зазнало тотального знищення, коли нацисти скинули на нього 97 тонн бомб.
Це пам’ятають французи, пам’ятають Орадур-сюр-Глан, де есесівці спалили живцем півтисячі жінок і дітей.
Масові повішення в Тюлі, різанина в селищі Аск, багатотисячна акція спротиву в окупованому Ліллі. Вони бачили, що зробили в Бучі, Ірпені, Бородянці, Волновасі, Тростянці. Вони бачать, як окупували Херсон, Мелитополь, Бердянськ та інші наші міста в яких люди не здаються і виходять. Багатотисячні мирні акції, які не під силу окупанту. І все, що вони можуть — лише стріляти по мирних людях.
Це не забули чехи, як менше ніж за добу нацисти знищили Лідиці, залишивши від селища суцільне попелище. Вони бачили, як знищили Попасну, від неї не лишилось навіть попелища.
Не забули греки, які пережили масові вбивства на всій території. Блокаду і великий голод.
Про це пам’ятають американці, які бились зі злом на два фронти. Які пройшли Перл-Харбор і Дюнкерк разом із союзниками. І всі ми разом проходимо нові не менш складні битви.
Це пам’ятають всі, хто пережив Голокост, — як один народ може сильно ненавидіти інший.
Це не забули литовці, латвійці, естонці, данці, грузини, вірмени, бельгійці, норвежці та ще багато інших — усі, хто постраждав від нацизму на своїй землі, і всі, хто переміг його у складі антигітлерівської коаліції.
На жаль, є ті, хто, переживши всі ці злочини, втративши мільйони людей, які боролися за перемогу та здобули її, сьогодні осквернив пам’ять про них та їхній подвиг. Той, хто дозволив обстрілювати зі своєї землі міста України, які поруч із нашими предками звільняли і його предки. Той, хто плюнув в обличчя своєму «Безсмертному полку», поставивши поруч з ним катів із Бучі. І кинув виклик усьому людству. Але забув про головне: будь-яке зло завжди закінчується однаково – воно закінчується.
Дорогі Українці!
Сьогодні у День пам’яті та примирення ми вклоняємось перед усіма, хто захищав рідну землю і весь світ від нацизму. Ми відзначаємо подвиг українського народу та його внесок у перемогу антигітлерівської коаліції. Вибухи, постріли, окопи, поранення, голод, бомбардування, блокади, масові розстріли, каральні операції, окупації, концтабори, газові камери, жовті зірки, гетто Бабин Яр, Хатинь, полон, примусові роботи — вони загинули за те, щоб кожен із нас знав, що означають ці поняття з книжок, а не з власного досвіду.
Але сталось інакше. Це несправедливо перед ними усіма. Але правда переможе і ми все подолаємо. І доказ цьому має назву «Вервольф» — це колишня ставка і бункер Гітлера біля Вінниці. І все, що від неї залишилось — декілька каменів, руїни, розвалини. Розвалини того, хто вважав себе величним та непереможним. Це — дороговказ усім нам і майбутнім поколінням. Те, за що боролись наші предки і довели: жодне зло не уникне відповідальності, не зможе сховатись в бункері. Від нього не лишиться каменя на камені.
Тож, ми все подолаємо і ми знаємо це точно, бо наші військові і всі наші люди — нащадки тих, хто подолав нацизм. Переможуть знову. І знову буде мир. Нарешті. Знову.
Ми подолаємо зиму, яка почалась 24 лютого, триває восьмого травня, але точно скінчиться і її розтопить українське сонце. І ми зустрінемо наш світанок усією країною. І рідні та кохані, друзі та близькі будут поруч знову. Нарешті знову. І над тимчасово окупованими містами та селами наш прапор замайорить знову. Нарешті знову. І ми зберемось разом і буде мир, нарешті знову. І більше ніяких чорно-білих снів, а тільки синьо-жовта мрія. Нарешті знову. За це боролись наші предки. Вічна шана тим, хто протистояв нацизму. Вічна пам’ять всім загиблим під час Другої світової війни.
