Метрополітен від початку війни став домівкою для багатьох харків’ян.
Дехто прийшов у перший день і залишився. Інші люди приходять лише на ночівлю, бо прокидатись щогодини та ходити до сховища їм складно. Хтось залишився взагалі без житла, і метро тепер — єдине безпечне місце.
Для когось це тимчасовий прихисток, а для тих, хто залишився — це справжній дім. Часто люди, які живуть у метро, стикаються з психологічними труднощами.
1. Відсутність особистого простору
З цим ми зіштовхнулися ще під час карантину, коли всі були змушені залишитися разом вдома. А зараз ще важче: і не вдома, і не з близькими людьми.
2. Проблеми зі сном
Через брак світла мозок дезорієнтований, він не реагує на звичні зовнішні сигнали. Організм виробляє менше мелатоніну: гормону, що викликає бажання спати. Водночас підвищується рівень кортизолу, від якого залежать рівень цукру в крові та метаболізм. Тож поганий сон може призвести до розладів харчування, цукрового діабету, депресії.
3. Нестаток свіжого повітря може негативно впливати на роботу мозку
Обмеженість свіжого повітря призводить до зростання концентрації вуглекислого газу, що виділяється людьми. Це стає причиною погіршення самопочуття, появи головних болів, зниження працездатності, а також загострення хронічних захворювань.
У приміщенні накопичується пил, який потрапляє в органи дихання людини та сприяє проникненню в організм різних інфекцій та алергенів. Алергія на пил проявляється у вигляді таких симптомів як нежить, чхання та сльозотеча.
4. Обмежена фізична активність
Тривале зниження фізичної активності приводить до атрофічних змін у м’язах, кістковій тканині, порушується обмін речовин, знижується синтез білка. Гіподинамія негативно позначається на роботі головного мозку, виникають головні болі, безсоння, люди стають емоційно неврівноваженими.
5. Відсутність звичних умов життя (свого ліжка, туалету, ванни, особистих речей)
Це може призвести до депресії, відчуття безпорадності, втрати управління життям у дорослих.
Діти ж по-іншому сприймають зміну обставин. Вони швидше знаходять друзів, можуть грати та бігати навіть у таких умовах. На щастя, у Харкові волонтери допомагають людям, які живуть у метро. Зараз там сформувалося ком’юніті. На станції привозять їжу, гуманітарну допомогу, проводять концерти та навіть святкують весілля. З дітьми проводять заняття, деякі станції облаштували партами та дошками, аби діти вчилися.
Ми поспілкувалися з Монтессорі-педагогинею, Олею Григоровою, яка майже щодня приходить у метро та займається з малечею.
«Я пішки ходжу до дітей у метро, проводжу з ними вправи, ми граємо, розмовляємо, займаємося творчістю, експериментами.
Життя в метро досить розмірене. На платформах прохолодно, стоять облаштовані намети. Хтось спить на надувних матрацах, дехто — на палетах, вкритих ковдрами. Діти тепло одягнені. Біля турнікетів — тепло, комфортно, там і проходять заняття з дітьми. За моїми відчуттями, замало кисню. Скрізь є розетки, у людей є електрочайники, мультиварки: без такого приладдя було б складно.
Люди на станції один одного вже добре знають, у них дружні стосунки. Вони тримаються, бо кожен прийшов на станцію не від доброго життя. Люди ввічливі, зі смутком в очах. Кожен хоче власний куточок, затишний, безпечний, тож відокремлюються: хтось із картону робить “кімнатку”, інші встановили намет, дехто поставив валізи та натягнув простирадло.
Хочу ще сказати про світло. Воно не надто яскраве, атмосфера сонна, наче немає енергії. Діти сплять довго, на станції тихо, ніхто нікому не заважає, сторонніх запахів немає. У метро гарна витяжка, проте туалет і душ залишають бажати кращого.
Втім, люди розуміли, куди йдуть, і залишаються: у кожного є причина. Головне, всі чекають на Перемогу. Харків’яни вірять, що вона буде скоро, тож не їдуть з міста. Так склалося, що я залишилася в місті. Я щаслива бачити та відчувати, що є люди, які підтримують дітей, допомагають пережити це Пекло, відволіктись і пізнати нове.
Сьогодні був важкий день через ракетний удар неподалік від станції метро, куди я приходжу. Діти були дуже налякані. Ми ліпили та обговорювали, як поводитися в різних ситуаціях, чому треба діяти саме так. Діти розповідали історії з життя, хто з сусідів залишився вдома, як тато полагодив дах… Це дуже важко. Здається, діти та дорослі ще довго будуть прислухатися до тиші та гостро реагувати на гучні сторонні звуки чи мерехтіння світла.
Дорослі вже задумуються: а що далі, після Перемоги? Як швидко я зможу повернутися, влаштуватися на роботу, де буду жити, за що купляти їжу та одяг… Оця невпевненість у завтрашньому дні, як чорна діра, поглинає енергію та життєву силу. Дітям також буде нелегко повернутися до занять, до уроків, тренувань, до звичного режиму. Їм наразі дуже не вистачає фізичної активності, а від того страждає і мозкова діяльність.
На нас усіх чекає довгий період відновлення. Головне, аби дорослі розуміли: це тривалий процес, як для них, так і для дітей. Треба буде працювати, намагатися позитивно мислити та бути активним. Ми переможемо, і все буде добре!»
