Дивани в коридорах, кабінети, заповнені коробками з ліками, — така атмосфера нині в лікарні Шевченківського району. Ми побували там під час зйомки рубрики «Привіт з українського Харкова» з Сергієм Жаданом. У коридорах відділень відчувається спокій: там незвично тихо, майже порожньо, лише іноді чутно глухі звуки вибухів та розмови працівників. У реанімації — буденна робота, а на сестринському пункті молода медсестра з рушником на голові та в домашньому одязі читає книгу.
Від початку війни в Харкові лікарні стали укриттям та притулком для людей. Наразі в цьому медзакладі з понад 200 працівників залишилося десь 30%. Проте лікарня працює.
«У нашому відділенні десь 9–10 лікарів, є ще інтерни. Середнього медперсоналу — восьмеро людей. Виїхали десь відсотків 50%, є ті, хто залишилися, проте не можуть доїхати до лікарні. Попри це, всі пости забезпечені персоналом, допомога пацієнтам надається в повному обсязі», — каже завідуючий одного з відділів Ростислав Смачило.
У закладі немає планових госпіталізацій. Частина пацієнтів — з ургентною хірургічною патологією. Інші — постраждалі від бомбардувань росіян.
«Найбільш часті ураження від бомб — осколкові, там все що завгодно може бути: кінцівки, живіт і грудна клітина. Чогось переважаючого немає», — додає заввідділом.
Із забезпеченням ліками та їжею медзакладу допомагають волонтери, у тому числі з-за кордону.
«Це суттєва підтримка. Наразі потреба у ліках закрита, але буває нестача окремих груп ліків. Варто розуміти: у людини може бути не одна хвороба. Постраждалий від вибухів може мати низку супутніх патологій: серцеву, ниркову недостатність тощо. Для специфічних груп потрібні відповідні ліки. Тоді шукаємо в аптеках, просимо у волонтерів, привозимо з інших міст, буває. Знаходимо, як правило, але це потребує часу», — пояснює Ростислав Смачило.
У медзакладі живуть і працівники, і пацієнти, деякі з родичами. Є й ті, хто приїжджає працювати на добу або на кілька годин щодня (працівники діагностичних підрозділів). Старша медсестра відділення Наталя Румянцева пригадує, як усе починалося:
«Це був звичайний день, мали бути планові операції. На жаль, все було скасовано. Багато пацієнтів, хто йшов на виписку та мав можливість, поїхали. Нещодавно прооперовані, тяжкі та ті, хто не міг самостійно виїхати або за ними не могли приїхати родичі, змушені були залишитися. Звісно, ми їх не покинули, годуємо, забезпечили усім необхідним».
Одна з пацієнток, Тетяна Анатоліївна, приїхала в Харків 21 лютого. Її мали прооперувати 24 лютого, але завадила війна. З того часу жінка жила в лікарні. Повернутися додому в Суми можливості не було. У нашій розмові Тетяна Анатоліївна кілька разів щиро дякувала медикам за допомогу та підтримку. Шостого квітня, через півтора місяця життя в лікарні, жінці вдалося повернутися додому: за нею приїхав син.
Під час тривоги люди ховаються в коридорах за товстими стінами: підвал не пристосований для постійного перебування пацієнтів. Коли темно, світло не включають через небезпеку, тож іноді доводиться ставити крапельниці, підсвічуючи ліхтарем на телефоні, каже старша медсестра відділення. На питання про найстрашніші дні Наталя не може відповісти однозначно. Страшним був кожен:
«Іноді вид з вікна — це будинок, що вибухає, або чорний дим. Постійно жахливі звуки: спочатку віддалено чутно вибухи, потім ближче. Під час обстрілів у сусідніх відділеннях повилітали шибки (у нас, на щастя, вікна вцілілі). Ми змушені закривати вікна дерев’яними дошками, ковдрами, аби елементарно зігріти пацієнтів. Уже розуміємо за звуком: хто стріляє, чи до нас летить і що саме: де артилерія, а де — “Гради”».
Наталя мешкала на Північній Салтівці, яку постійно обстрілює ворог. Під час розмови з жінкою дізнаюся, що вона — моя сусідка, тільки з іншого поверху. Розповідаючи про пережиті дні, медсестра не може втримати сліз. Далі — історія Наталі.
«Я в лікарні з 24 лютого, відтоді жодного разу не ночувала вдома. 24 лютого вийшла на роботу. Коли чекала транспорт, уже бачила метушню, черги на заправках, люди терміново виїжджали з Харкова. Мій чоловік та донька, їй 22 роки, були вдома. Я їм подзвонила, аби вони їхали в Циркуни: там живе моя сестра, є можливість сховатися в підвалі. Родичі забрали доньку, чоловіка та мого двоюрідного брата з собою, взяли документи та речі, необхідні на перший час. Ми думали, це швидко закінчиться.
Коли сім’я доїхала до Циркунів, там пропало світло. Зв’язок був поганий, я дуже хвилювалася. Вони згуртувалися з сусідами, усі ховалися по підвалах, ходили готувати до сусідів, у яких був газ. Така ситуація продовжується нині. Продуктів уже мало, бо це окупована зона і, на жаль, туди немає можливості нічого доставити.
Моя сім’я знаходилася там до 7 березня. Я казала дочці з чоловіком: “Біжіть сюди. Кажіть, що я при смерті, або родичі потребують допомоги, благайте”. Коли вони підходили до російського блок-посту, їм ті казали: “Ми вас пропустимо, а ваші ж, українці, уб’ють”. Моя сім’я дуже хоробра, вони вирішили йти. Їм наказали триматися біля лісу, бо буде перестрілка. Донька з чоловіком йшли з піднятими руками, аби не дістати чиюсь кулю. На нашому пості показали документи, їх пропустили.
Зрештою, дісталися додому. У чоловіка була наскрізь мокра куртка від стресу, нервів. Я попросила пацієнта з машиною, аби він допоміг забрати в лікарню мою сім’ю. У цей час бомбили, було жахливо. Ми зібрали речі, забрали доньку й чоловіка та приїхали в лікарню. Тепер тут так і живемо. Якось їздили на квартиру подивитися, як там: будинок повністю обстріляний, усі вікна вибиті, віконна рама перекошена.
Восьмого березня брат намагався повернутися з Циркунів у Харків, та його не пропустили росіяни. Сказали, що можна лише на Бєлгород.
У чоловіка сестри забрали телефон. Коли він був у дворі, прийшли росіяни, хотіли забрати машину, але зять щось зробив, що вона не заводилася. Тоді окупанти попросили телефон в нього тимчасово, але зрозуміло, що вже назавжди.
Два тижні тому чоловіка сестри поранило. Коли він вийшов за ворота на вулицю, бахнуло, уламки потрапили в руку та в живіт. Росіяни сказали сестрі, що відвезли його в Липці. Потім зв’язку не було, а через деякий час зять подзвонив і сказав, що він у Бєлгороді в лікарні. Телефон взяв подзвонити в сусіда з палати.
Їхати з Харкова з родиною не планую: по-перше, я не можу покинути пацієнтів. По-друге, я військовозобов’язана, це мій обов’язок — бути тут.
Я думала про те, що зроблю після Перемоги. Я так втомилася сидіти у приміщенні, мені так хочеться погуляти лісом, просто на природу подивитися. Мабуть, буду ходити по Харкову, гуляти в лісі, не зупиняючись ані вдень, ані вночі. Хочеться мирного неба та тиші. І зараз буває тиша, але вона страшна: боїшся, що це через пересування позицій або ще щось. Вранці виходимо на вулицю викидати сміття — пташки співають, тюльпани виросли, а ми цього не бачимо. Я досі в зимовому одязі, боюся їхати додому. Але вірю в Перемогу, і що це швидко закінчиться».
