Що таке Коаліція дієвців культури, чи працює вона взагалі та яким чином, чому вона необхідна саме зараз і наскільки ця тема стосується пересічного громадянина, який просто вболіває за мистецтво, проте не заглиблюється до внутрішньої кухні? Що ми ризикуємо втратити, змирившись із тим станом речей, що наразі маємо?
Чому дієвці, а не діячі, та до чого тут сторіччя «Березолю» — усе це ми намагалися роз’яснити з авторами Маніфесту дієвців культури, його підписантами та харківськими митцями.
По-перше, декілька роз’яснень
«Дієвці культури» — казати правильно. А от «культурні діячі», «діячі культури» або «культурні дієвці» — неправильно. Діячі формувалися в партійних колах, тож аби заявити про свою віддаленість від ідей «совєцьких профспілок», на арену виходить слово «дієвці». Культурний дієвець — характеристика конкретної людини: «я — культурний, і я — дієвець», а от дієвець культури свідчить про причетність людини до мистецьких процесів.
З тезами розібралися; звернімося до суті
Все почалося приблизно місяць тому з Маніфесту дієвців культури, який склали чотири людини: редакторка та критикиня Дарія Бадьор, ексгендиректор «Довженко-Центру» Іван Козленко, голова Наглядової ради Українського Інституту Ольга Сагайдак та народна депутатка Верховної Ради VIII скликання, ексзаступниця міністра культури Ірина Подоляк. Троє з них нещодавно відвідали Харків та зустрілися з місцевими митцями та мисткинями з державних та недержавних закладів, аби предметно поговорити: для чого необхідний Маніфест, навіщо створювати коаліцію дієвців культури та долучатися до неї та чим вона відрізняється від профспілки.
Коротко про суть Маніфесту
Автори Маніфесту схвильовані та обурені. Адже, на їхню думку, мистецька та культурна середа, яка формувалася з нуля після важких для країни 2013–2014 років, починає поступово перетворюватися на «одоробло» часів Януковича. Люди, які працювали на президента-втікача, поступово повертаються та підбираються до культури.
Оскільки наразі небайдужі люди не можуть впливати на події — треба створити нову модель взаємодії. А саме: згуртуватися з дієвцями всієї країни, аби мати можливість реагувати не тоді, «коли вже все сталося», а передбачати події, що можуть зашкодити культурному постмайданному відродженню та ставати на заваді негативному впливу.
Йдеться не лише про взаємодію з державою, а й про контроль тих законів, які в перспективі впливатимуть на сферу мистецтва. Як виявилося, це може бути навіть внесення змін до Закону про СБУ. Наприклад, положення Закону «Про Службу безпеки України», за словами дієвців, надає силовикам надзвичайні повноваження: вимагати доступ до будь-якої інформації без рішення суду та мати прямий доступ до всіх даних операторів та провайдерів телекомунікацій. Тобто стане не потрібно мати жодного дозволу ані від суду, ані від операторів, аби отримувати дані про користувачів у режимі прямого автоматичного доступу. Оператори та провайдери мають встановити спеціальне обладнання, щоби СБУ автоматично знімала інформацію або приходила в офіс до бізнесу, культурної інституції, громадської організації, медіа — і вимагала доступ до баз даних без рішення суду.
А що в регіоні?
Навесні у ХОДА заявляли, що середня зарплата в театрі — 16 500 гривень. Чиновники вирішили її зменшити та скоротити прибутки держустанов. Тоді розлючені митці вийшли на пікет і оплесками викликали на розмову очільницю обласної адміністрації, яка нарахувала їм такі статки. Журналісти з’ясували, що актори та інші працівники харківських держтеатрів у середньому отримують мінімалку. Єдиний театр, де 16 500 гривень реальна зарплатня — у CXID OPERA, бо він має статус Національного театру.
Акторам вдалося вибороти собі назад мінімалку у повному розмірі до кінця року. Але згодом до театрів почали приходити представники департаменту культури та туризму Харківської обладміністрації з проханням придумати, як оптимізувати штат. А нещодавно, як написала у фейсбуці режисерка театру Пушкіна Ольга Турутя-Прасолова — придумали самі: виділили на сесії 75 % зарплатні театралам, а решту 25 % радять заробляти гастролями об’єднаними територіальними громадами.
Але це зробити не так просто, каже Ольга. Як вивезти виставу до необлаштованої зали? І як зробити, щоби місцеві віддали за квиток стільки грошей, щоби театрали змогли заробити свої 25 % від зарплати й перекрити витрати на перевезення декорацій, техніки, артистів?
Театру Шевченка нічого оптимізувати не знадобилося: їм просто дали ще один вихідний і таким чином позбавили ось цих 25 %. Зауважимо, що театр Шевченка — це «Березіль», а «Березолю» у 2022-му — 100 років. На жаль, власними силами театр може небагато: поставити прем’єру за п’єсою Куліша та організувати святковий захід. Проте чи так має вшановувати країна таких митців, як Лесь Курбас та Микола Куліш, яких стратили за їхні талант і непохитність: вбили однією кулею у Сандармосі?
Тож, як ми бачимо, митці сьогодні в Україні, на жаль, не можуть займатися виключно мистецтвом як на рівні держави, так і в регіонах. Про нерозривність державних і мистецьких процесів говорять нині ініціатори створення коаліції дієвців культури. Не про те, що держава має контролювати та диктувати, а що митці мають тримати руку на пульсі, слідкувати за прозорістю процесів, які відбуваються в держапараті та на місцях.
Перш за все йдеться про Український культурний фонд — держустанову, створену чотири роки тому задля сприяння розвитку національної культури. Діяльність Фонду спрямовується та координується Міністерством культури України. За цей час за допомогою Фонду вдалося профінансувати низку цікавих проєктів. Зокрема в Харкові УКФ виділяв кошти на вистави недержавного театру «Нєфть», на інклюзивні проєкти Харківського театру для дітей та юнацтва. Харківський Будинок актора, який не отримує жодних преференцій, пережив скрутні карантинні часи саме за сприяння УКФ.
Чим пишалися ініціатори Фонду — насамперед, прозорістю та чесністю відбору: подані заявки розглядалися неупередженими експертами. Якщо відмовляли — претенденти, переважно, отримували змістовну відповідь, чому. Ще один орган контролю — Наглядова рада. На момент заснування УКФ вона була необхідним запобіжником для стабілізації роботи новоствореної інституції. Зараз однією з її ключових компетенцій є затвердження проєктів, бюджет яких перевищує 150 мінімальних зарплат.
Проте вітер змін повіяв, і наразі учасникам коаліції здається, що УКФ запроваджує принцип, який дозволяє «ручне» обрання експертів. Цьогоріч в УКФ змінився директор, більшість членів Наглядової ради та деякі умови грантової програми, що здаються незрозумілими фахівцям та фахівчиням.
Наприклад, раніше величезна кількість претензій від учасників була спрямована на адресу експертів, що вони нібито не розуміють практичної сторони реалізації проєктів. Новий директор пообіцяв залучити до експертної групи науковців і представників діаспори. Чи допоможе це розв’язати саме практичні питання — час покаже.
Крім бюджету на фінансування заявлених грантових програм, УКФ запитує в депутатів додаткові 200 мільйонів гривень на інституційну підтримку державних і комунальних закладів культури. Фонд пояснює запит боргами за комунальні послуги, які ці заклади накопичили впродовж ковідного 2021 року.
Це звучить надихаюче, оскільки за часів пандемії державні театри дійсно зазнали багато болю. Як морального (із гіпотетичною зарплатою 16 500 тисяч), так і комунального. Утім, незрозуміло, чому УКФ виокремлює такі заклади із загального поля і надає менше підтримки незалежним культурним інституціям.
Власне, коаліція закликає депутатів спрямувати додаткове фінансування для всіх культурних організацій, не надаючи преференцій нікому. Ініціатори коаліції мають плани із розвитку на декілька років, а то й на десятки років наперед. Якщо спробувати описати діяльність об’єднання — це децентралізація культури, коли вимальовуються прямі зв’язки між державою, людьми та окремими містами. Децентралізація показала, що культура існує не на рівні країни, а на рівні громад. Держава помічає проблеми, коли про них говорять, але конструктивніше — не доводити до «паління шин».
Наше місто, як виявилося за результатами зустрічі харківців з дієвцями, має унікальну ситуацію зі стосунками міської ради та місцевих творчих еліт. У той час як будівля Львівської міськради відкрита для будь-яких перформансів чи вистав — у Харкові вперше (і натепер — востаннє) відбувся подібний захід. Активісти та активістки міста постійно мають пояснювати, що не повинні питати дозволу на проведення заходу на території парку, скверу тощо.
Організатори великих заходів у Харкові часто сваряться: чи варто брати гроші від міськради, коли їх пропонують в обмін на розміщення на банерах і рекламних буклетах позначки «за підтримки міськради». Одні вважають, що це зрада. Інші — що це податки, які вже сплачені. Чому хоча б частину з них не використати на реалізацію мистецького проєкту? Навіщо платити двічі? Дієвцям культури не вистачає практичних знань про адміністративне керування процесів — і це теж одна з єпархій коаліції.
Усіх небайдужих митців члени коаліції закликають підписати Маніфест та пройти опитування: що ви готові робити задля якісних змін, наскільки можете бути активні та в чому компетентні. Виходячи з цього, вибудовуватиметься принцип взаємодії.
Проте вся ця боротьба не матиме сенсу за умови, якщо мистецтво буде нікому не потрібне. За словами ініціаторів Маніфесту, карантин продемонстрував, що людство може спокійно обходитися без мистецтва. Тож треба спочатку заохотити українців вболівати за своє: на рівні як держави, так і міста.
