На фестиваль до Нью-Йорка з Харкова доїхали на машині за чотири години. Милувалися краєвидами, забарвленими в розкішні осінні кольори, та гарними дорогами. На шляху було два блокпости. Військові всі як один — міцні, красиві, серйозні. Питають, куди прямуємо: «На фестиваль до Нью-Йорка, ми журналісти», — і нас одразу пропускають.
Нарешті ми дісталися Будинку культури фенольного заводу, де проходить Перший Нью-Йоркський Літературний фестиваль. За такої нагоди в парку запустили старий фонтан, який давно не працював. Вода з нього переливається та розтікається розтрісканим асфальтом.
На лавочках поруч грають місцеві музиканти, ще зовсім юні. Пізніше ми побачимо їх на головній сцені фестивалю.
А поки що там виступають спікери. Юлія Костюніна, заступниця голови Донецької ОДА, розповідає, що коли подруга запитала її про плани на вихідні та отримала відповідь: «Їду на фестиваль у Нью-Йорк», — це викликало подив і нові запитання. І це в майже сусідньому Краматорську. Уявляєте, яку реакцію спричиняла така ж відповідь у Харкові?
Останні 70 років це було селище Новгородське. Але місцеві жителі знали, що вони — нью-йоркці. Бо тут ще лишилися люди, народжені саме у Нью-Йорку. Пекарня, заправка, ринок та навіть ОСББ тут називаються «Нью-Йорк». Цього літа містечку повернули історичну назву, яку воно носило від самого заснування.
У 1892 році на правому березі річки Кривий Торець облаштувалася німецька колонія, яка й дала місцевості назву Нью-Йорк. Німці відкрили величезний машинобудівний завод для потреб сільського господарства, цегельний завод, побудували млини. В Нью-Йорку була семирічна школа, школа для бідних, жіноча гімназія, училище, банківська контора, книжковий магазин. Після революції 1917 року заводи були націоналізовані, власник книжкової крамниці репресований, як і багато інших нью-йоркців, за розповсюдження німецької мови. Ті, кому вдалося залишитися тут і уникнути розправи радянської влади, десятиріччями приховували від сусідів своє німецьке походження.
Ольга Герасим’юк, відома телеведуча, журналістка та голова Нацради з питань телебачення і радіомовлення, підкреслила:
— Це не ми приїхали та привезли сюди духовність — ми долучилися до того, що тут завжди було. Нам просто потрібно дати голос Нью-Йорку, і все справжнє вийде назовні. І справжня назва Нью-Йорка, й імена видатних донеччан, які були вирвані з історії та довго замовчувалися, проявляться.
Замовчувалися не лише імена митців. Більшовики повністю привласнили досягнення індустріалізації Донбасу, хоча тут працювали модернові на ті часи велетні-заводи. Що ми й побачили на прикладі Нью-Йорка.
На відео присутній гість із Франції, незалежний журналіст Себастьєн Гобер. Як кореспондент в Україні, він широко висвітлював Революцію Гідності та війну на Сході. Себастьєн жив і працював в Україні 10 років та чудово опанував українську, якою і звернувся до відвідувачів фестивалю: «Ми сприймаємо Донбас як промисловий регіон, який розвивав Радянський Союз. Але Донбас — це значно більше».
Себастьєн Гобер написав книгу про український Нью-Йорк:
— Я виявив у людей з вашого селища унікальне почуття гумору. Я хочу, щоби Нью-Йорк став помітнішим на світовій мапі. Ця книга — скромний внесок у цей процес.
Сергій Жадан був на фестивалі спікером, потім читав вірші під контрабас Марка Токара. Символічним для тих, хто живе на лінії перетину, став виступ гурту «Лінія Маннергейма», де також співає Жадан.
Коли модераторка дискусії, письменниця родом з Донецька Олена Стяжкіна процитувала вірш Жадана: «Бути соняшником в полях Донбасу — це знати, як жити й за що помирати», той відповів:
— Питання в цінностях. Одна річ — декларувати цінності, а інша — відстоювати їх зі зброєю в руках і бути готовим за ці цінності померти.
Письменник побажав, щоби на фест звертали увагу не лише тому, що він проходить на лінії розмежування, а й тому, що це дійсно якісний літературний фестиваль.
«Танцювати не можна, бо війна. Святкувати не можна, бо війна. Радіти не можна, бо війна. Але життя продовжується. Почали з того, що зробили свято на Івана Купала. Думали, прийде 50 людей. А було дуже багато. Тепер літературний фестиваль — це велика радість», — розповідає про життя на лінії перетину Крістіна Шевченко.
«У серпні прилетів снаряд, на День прапора чи Незалежності, прямо у двір. Обійшлося, бо господарів не було вдома. Якщо українські патріотичні свята — значить, щось прилетить. Чекаємо тепер на День захисника», — Крістіна описує це як зовсім буденні речі. Так говорять люди, які звикли до війни.
Майже від початку війни, з 2015-го до 2019 року, станція Фенольна у смт Нью-Йорк була кінцевою зупинкою для поїздів. У грудні 2019 року приміське пасажирське сполучення було продовжено ще на одну станцію до Скотуватої. 9 вересня цього року станцію Скотувата обстріляли окупанти. За два тижні рух поїздів відновили.
Олена Стяжкіна розповіла, про що саме фестиваль і що він означає особисто для неї:
— Про справжні імена. Коли людину позбавляють імені — її позбавляють долі. Повертається ім’я — повертається доля. Багато імен тут на Сході були забуті, вкрадені або просто втрачені. Нью-Йорк — одне з них. Повернення та відновлення — це цілком логічний процес. Але головне, щоби ми повернулися до справжнього: не до того, що нам нав’язали, придумали, як нас бачили інші, як писала про нас радянська історіографія, а до себе справжніх.
Особисто для мене це важливо, бо тут я дома, на Сході, на Донеччині. І коли я бачу через лінію фронту Горлівку, я подумки бачу й рідний Донецьк. І мені все ще боляче. Але я точно знаю, що ми переможемо. І точно знаю, що ми повернемося.
Звідси до будинку письменника Олексія Чупи в Макіївці — година на машині, але цей останній крок неможливий. Тому він добре розуміє, навіщо фестиваль містечку на лінії перетину:
— Це робота над помилками. Над тим, що не було зроблено з 1991-го до 2014 року. Річ у тому, що подібні промислові регіони існували в сірій одноманітності. Одна із головних завдань таких виїздів — показати можливість іншого життя, його важливість і привабливість. Ми говоримо про привабливість культури й живого спілкування.
Фестиваль для такого місця, як Нью-Йорк, може стати потужним двигуном для розвитку. Я думав, що людей буде менше, що місцева спільнота не буде активно брати участь. Але я побачив дітей та як сильно вони цим цікавляться.
Є приклад Краматорську, який за сім років перетворився на плацдарм, на місто з великою вагою. Ті, хто був у Краматорську до війни й зараз — не можуть не побачити цієї різниці. Краматорськ більше не Дике Поле, це опорний пункт.
«Є війна армії, а це — наша війна. Наш гуманітарний фронт, на якому варто бути всім, хто працює на перемогу», — зауважує Олена Стяжкіна.
У програмі фесту — екскурсія Нью-Йорком, її проводить Крістіна за допомогою волонтерів з місцевої молоді. Ми продираємося некошеними стежками, щоби скоротити шлях до місця, звідки відкривається панорама Нью-Йорку та Горлівки. В пожухлій траві я бачу купу битого скла та відстріляні снаряди різного калібру. На мить зупиняюсь, бо відчуваю страх зробити наступний крок в некошену траву.
Крістіна Шевченко розповідає, що їхнє містечко було окуповане три місяці.
— Ми не одразу зрозуміли, що відбувається. У нас не таке вже й велике селище, всі тут усіх знають. Спочатку на блокпостах з’явились пацієнти з Торецької психлікарні. Вони стояли з розфарбованими в кольори «республіки» скалками, якими тісто розкочують. Ми не сприймали це серйозно. А потім їм підвезли зброю. От коли їх озброїли, стало страшно.
«Хочеться розповідати про справжню Донеччину, а не ту стереотипізовану, яку нас змусили бачити. Хочеться розповідати про неї Україні, світу та навіть самій Донеччині. Хочеться, щоби цей фестиваль став дзеркалом, в якому Донеччина відбивається і бачить себе красивою та справжньою», — говорить організаторка фестивалю письменниця Вікторія Амеліна.
У Вікторії чоловік і вся його родина — з Нью-Йорку. У 2014 році вони поїхали подалі від війни. Пройшло вже сім років, але війна досі поруч. Покинутий будинок бабусі чоловіка стоїть замінований. А з високого нью-йоркського пагорба, де знаходиться старе німецьке кладовище, можна побачити заводи, терикони, осінню природу Донеччини, її простори… та окуповані території.
Крістіна Шевченко, вчителька української мови й літератури в 6–9 класах, розповіла, що у Нью-Йорку три школи. До війни було чотири. Взагалі зараз у містечку 12,5 тисячі жителів.
— Багато хто поїхав: до Польщі, до Росії, у Харків, Київ. Хтось перейшов на той бік. А коли зрозумів, що зробив помилку, побоявся вертатися. Може, воно й добре, бо довіри до таких людей уже немає. Але й багато хто повернувся. Спочатку виставили будинок на продаж, машину, гараж, проте не знайшли собі там місця й повернулися.
Вадим Коростіль з Авдіївки виконав авторську пісню, де висловив власне відчуття війни. Він написав її двома мовами, українською та російською.
Связаны цепью, связаны верой, прямо с рождения город со мной,
Связаны мыслью о чем-то далеком, но не покину свой дом.
Это наша земля, здесь наша душа, наши сердца, наши слова.
Наші помисли чисті: ми хочемо миру, браття-українці, ми знайдемо силу,
Знайдемо те, що відчистить від крові, знайдемо те, що душу оновить,
Знайдемо тих, що будуть із нами. Згинуть лише ті, хто є ворогами.
День народження Вадима збігся з виступом на Літературному фестивалі. Йому виповнилося 15 років. Війна змушує рано дорослішати.
На Нью-Йоркському Літературному фесті впродовж двох днів була цікава насичена дитяча та підліткова програма. Місцеві діти із задоволенням взяли в ній участь.
Уже коли ми прощалися, Крістіна Шевченко спитала: «Як вам Нью-Йорк?». Потім вона одразу без паузи почала пояснювати, немовби виправдовуючись: «Я розумію, що у нас тут війна поруч. І що тут все може виглядати похмурим. Але все ж таки…».
Крістіна, нам дуже сподобався Нью-Йорк. Ми розуміємо, що Літературний фестиваль наповнив це місце святковою атмосферою. І хоча ми приїхали саме завдяки фесту, не змогли не відчути й атмосферу самого Нью-Йорку. Вона така, що сюди хочеться повернутися знову.
