Громадські діячі впевнені: запропоновані урядом зміни звужують реформу інтернатних закладів та відтерміновують її впровадження.
Кабінет Міністрів підготував проєкт розпорядження, яке може скоригувати стратегію реформування інтернатних закладів. Так, уряд пропонує виключити з поступового скорочення спеціальні та спеціалізовані заклади освіти, а також ліцеї. Крім того, Кабмін планує перенести до 2026 року граничний строк, коли дитбудинки мають припинити приймати дітей віком до трьох років.
За чинним планом «Національної стратегії реформування системи інституційного догляду та виховання дітей на 2017–2026 роки», жодне народжене в Україні немовля не повинне потрапляти до будинку дитини вже з 2020 року.
Громадська спілка «Українська мережа за права дитини» звернулася до президента, прем’єр-міністра та голови Верховної Ради з тим, щоби проєкт розпорядження не набув чинності. Лист підписали 59 громадських організацій, які працюють у сфері захисту дітей та сімей.
У пресцентрі «Накипіло» директорка громадської організації «Еммаус» Анастасія Золотова, президентка ХОФ «Громадська альтернатива» Марія Ясеновська та менеджерка ХОБФ «Соціальна служба допомоги» Тетяна Печерських обговорили, які проблеми з реформою інтернатів існують зараз, і що чекатиме систему, якщо уряд ухвалить нові зміни. Ми зібрали головні тези громадських діячок.
Тетяна Печерських
У 2007 році була затверджена Державна соціальна програма реформування системи закладів для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. На той час в Харківській області існувало дев’ять таких інтернатів. У кожному перебувало до 250-х дітей-сиріт. Це в основному були соціальні сироти — 75%. Протягом десятьох років, з 2007 до 2017 років, були реформовані практично всі інтернатні заклади системи сирітства. Це був перший етап. Зараз діти-сироти та діти, позбавлені батьківського піклування, виховуються переважно в прийомних сім’ях, дитячих будинках сімейного типу, перебувають під опікою родичів. З’явилася така форма як патронат. У різних областях цей показник коливається в межах 80—85%, у Харківській — складає 95%.
Однак загальна кількість інтернатів на території області не змінилася. Сталося так, що на зміну інтернатів для дітей-сиріт прийшли заклади, заповнені дітьми, у яких є батьки. Велика кількість дітей зараз виховуються в спеціалізованих і спеціальних закладах, які враховують потреби вихованців за станом здоров’я (діти з порушеннями слуху та зору, з наслідками пошкодження опорно-рухового апарату, цукровим діабетом, серцево-судинними та іншими захворюваннями). Крім того, ці інтернатні заклади приймають дітей за територіальною приналежністю, а не за діагнозом, який у дитини є (за певним виключенням). Наприклад, на території Нововодолазького району існує інтернат для дітей із проблемами кишково-шлункового тракту, і там в основному діти з цього району. А що, у нас діти з інших районів не хворіють на такі захворювання?
В інтернатних закладах все одно відбувається відчуження батьків від дитини, а дитини від батьків. Інколи це навіть страшніше, оскільки зрада батьків ніколи дитиною не забувається, що руйнує її подальше життя. Це батькам потрібно знати.
Дуже часто сім’я, яка залишається без дитини, котиться далі в прірву алкоголізму, безробіття тощо, оскільки догляд за дитиною, не дивлячись, що вона батьківська, взяла на себе держава. І в цьому є проблема. Наразі в області, як і у всій Україні, створюються органи місцевого самоврядування, територіальні об’єднані громади. Саме громади повинні взяти на себе відповідальність за долю сімей та дітей.
Анастасія Золотова
Виходячи з інтернату, молодь стикається з незнаним світом, не розуміє, як поводитися в ньому. Ми можемо їх спрямовувати, сприяти з роботою та освітою, надавати будь-які послуги, допомагати в усіх сферах життя, в їхньому розвитку. Проте з наслідками покинутості, із багаторазовою зламаністю, з недовірою до світу та дорослих дуже важко працювати, це майже неможливо коригувати.
Я вважаю, що заклади мають бути реформовані якомога швидше. Я розумію, що це дуже важко, тому що зараз цим мають займатися об’єднані територіальні громади (у зв’язку з реформою децентралізації та укрупненням районів — ред.), а в них немає необхідних знань. У соціальних робітників є навички лише контролювати, а ось із тим, як допомагати розв’язувати проблеми, виходити зі скрутної ситуації, є дуже велика проблема в країні.
Ці теми для соцпрацівників нові, і я вважаю, що треба спиратися на досвід громадських організацій та створювати певні коаліції та ради підтримки. Наприклад, я бачила, яким чином на Тернопільщині реформують шість інтернатних закладів. Там один з експертів говорив, що їхні державні служби не можуть це робити самотужки. Так, є реформа, Національна стратегія, прописані кроки, проте без консультування тих, хто має практичний досвід, імплементувати це на місцях неможливо.
Марія Ясеновська
На думку комітету ООН з прав дитини та інших міжнародних органів, існує принцип найкращих інтересів дитини. Він трохи абстрактний, і часто буває так, що для однієї дитини найкраще щось одне, а для іншої — ні. Але всі експерти сходяться в тому, що в найкращих інтересах будь-якої дитини — виховуватися в сімейному середовищі, ніяк не в інтернатах. Інтернати — це заклади з обмеженим доступом, тобто це місця несвободи. Міжнародні експерти згодні з висновком, що в місцях несвободи можуть відбуватися жорстокі та принизливі для гідності поводження, покарання та навіть катування. Громадські організації фіксують, у тому числі, й сексуальне насильство в інтернатних закладах.
У нас державна політика обмежується тим, що дітей треба захищати, але невідомо від чого. Діти не розглядаються як суб’єкти, які мають права. Оце намагання відкотити реформування інтернатних закладів демонструє, що держава не хоче розв’язувати проблеми, які повинна. А проблем дійсно багато: треба щось робити з людьми, які працюють в інтернатах, із приміщеннями, потрібно створювати умови, щоби діти лишалися в сім’ях. Часто буває, що для батьків і держави простіше влаштувати дитину в інтернат. У нас система підтримки побудована на соціальній допомозі, і родині вигідніше віддати дитину, тому що тоді вона отримає, наприклад, пільги при вступі до вишу чи певні матеріальні заохочення.
Діти, які виховуються в інтернатах, часто не мають базових соціальних навичок, як-от приготування їжі. У них не формується зовсім відчуття приватності. Ще кілька років тому в інтернатних закладах навіть індивідуальної білизни могло не бути. Усі шафи, шухляди можуть переглянути в будь-який момент, діти часто не мають власних речей, і не розуміють, що це таке. Відповідно, у них не формуються особистісні межі, які важливо тримати при спілкуванні з оточуючими, які необхідні для перебування в суспільстві.
Основна проблема полягає в тому, що вихованці інтернатів при народженні власних дітей не вміють з ними спілкуватися, адже не бачили сімейної моделі поведінки. Їхні діти теж повертаються в інтернати, і це — замкнуте коло.
Вернуть веру в себя: как харьковчане становятся настоящими друзьями для детей-сирот
