Дурниці роблять вони, а ніяково чомусь мені. Ганебно поводяться сторонні люди, а я відчуваю за них сором. Багато кому з нас відомий «іспанський сором»: ми відчуваємо його, навіть коли, здавалося би, на це немає жодної раціональної причини.
Розповсюджена думка, що сам термін походить з іспанської мови. Вважається, що саме там з’явилося поняття для подібного переживання. Іспанці називають його vergüenza ajena, що означає «сором за інших». Також відомо про існування аналогів у німецькій (fremdschämen — «сором за чужого») та фінській (myötähäpeä — «сором за когось іншого», «співчуття») мовах. Що ж нас змушує так реагувати?
«Перш ніж відповісти на питання, що таке іспанський сором, треба зрозуміти, що взагалі є соромом, ― коментує ситуацію психотерапевтка, кандидатка психологічних наук, керівниця центру психології Анастасія Горецька. ― Сором ― найпізніша емоція, яка формується у людини, і залежить від соціального контексту. Що може бути соромно для нашої ментальності, може бути цілком прийнятним для інших культур. Сором — це регулятор соціальної поведінки, тобто, що соціум нам дозволяє робити, а що ― ні. Іноді сором виступає регулятором поведінки для дітей, коли дорослий починає лаяти дитину за те, що вона щось не так робить. І це є велика проблема в психотерапевтичній практиці, бо сором — емоція, яка виникає, коли авторитетна людина заявляє, що ми, як люди, як особистості є поганими. Що ми не відповідаємо нормам поведінки».
Людина відчуває іспанський сором у моменти, коли змушена спостерігати за поведінкою, яку вважає некультурною, ганебною, неетичною чи недолугою. За словами Анастасії, це певною мірою емпатійне співпереживання. Людина ніби ставить себе на місце інших, переконана, що в аналогічній ситуації просто згоріла би від сорому.
«Наприклад, хтось відверто погано співає, ― наводить приклад психологиня. ― І нам здається, що на його місці згоріли б від ганьби. Це така емоція, яка нас затоплює, ми червоніємо. Тобто іспанський сором ― це сором за іншу людину, яка щось робить некоректне, і ми є цьому свідками. Нам одномоментно незручно і за цю людину, і за те, що стали свідками цього акту. Це механізм соціальної ідентифікації: ми ідентифікуємося в цей момент з особою, яка витворяє щось ганебне».
Анастасія зазначає, що людина може відчувати іспанський сором через порушення певних соціальних норм. П’яна компанія влаштувала безлад на дитячому майданчику чи знайоме подружжя гучно скандалить під час вечірки ― це може змусити соромитися не ініціаторів неподобства, а їхніх свідків. Проте ситуації, які провокують іспанський сором, залежать від особливостей культури. Є країни, де не прийнято соромитися фізіологічних проявів, а в інших вони вважаються неприйнятними. Яскравим прикладом є особливості столового етикету. Наприклад, ми звикли, що плямкати за столом некультурно, а в деяких країнах ― наприклад, у Китаї ― це неважливо. Іспанський сором залежить від соціального контексту, в якому ми зростали та виховувалися, у більшій мірі, ніж від індивідуально-психологічних особливостей, переконана експертка.
«Почуття іспанського сорому мені знайоме, ― розповідає харків’янка Тетяна. ― Надто часто я його відчуваю за співгромадян (про владу вже не будемо, хоча вона ж — від нас, не з Сатурну). Через те, що не можемо донести недопалок, хоча урни є через кожні п’ять кроків. Через неповагу один до одного — як тоді інші нас поважатимуть? Через те, що не прибираємо або руйнуємо двори та під’їзди, уперто не хочемо думати, зростати, брати відповідальність; спокійно ставимося до крадіїв і навіть заохочуємо їх. Через те, що байдужі, злі та невиховані».
«Таких випадків багато, — зізнається Марина. — Я відчуваю бажання опинитися в іншому місці. Наприклад, якщо хтось фальшиво співає чи грає, мене просто корчить. Або коли дивилася інтерв’ю британського журналіста із Зеленським — і він гиготів, як дурень. Я його не вибирала, але ж він представляє мене. Коли начальник на колишньому місці роботи нагримав на лаборантку, бо вона посміла завести електронну поштову скриньку на його комп’ютері, і не міг зрозуміти, що скринька в інтернеті».
Люди часто відчувають іспанський сором за дії політиків, відомих та високопоставлених осіб, навіть якщо за них не голосували, коли ті демонструють ганебну поведінку, приймають вкрай непопулярні рішення чи ганьблять себе в публічному просторі.
«Оскільки це публічні персони, навіть якщо ми їх не обирали, ми є свідками їхньої ганьби, ― пояснює Анастасія. ― Нам стає ніяково, оскільки ми це бачимо, чуємо, розуміємо, і виникає тотальний дискомфорт: “очі мої б цього не бачили„».
«Був у нас хлопчик в універі, дуже скромний, ― згадує Світлана. ― Неформальна лідерка групи придумала йому прізвисько “Олень“ і постійно жартувала над ним. Цікаво, суспільство може існувати без білої ворони? Слабаки… Ще я відчуваю іспанський сором за Пілаєву Олену Михайлівну, яка в початкових класах створила дошку ганьби та при всьому класі жартувала над дітьми. Хлопчику, в якого помер батько, говорила: “Тато тобою не пишався би“. Ганьба таким чудо-вчителям! Ці випадки про буллінг. Мені соромно, що люди покривають власні слабкості, закриваючи очі на свої проблеми, недоліки, ображаючи інших, перемикаючи увагу. І одночасно соромно, що я та інші мовчали та нічого не робили на захист жертви. В ідеалі потрібно кривднику показувати шлях, як перестати знущатися з інших і вирішувати свої питання».
Повернемося до психологічних аспектів. За словами Анастасії, важко однозначно сказати, чого від сорому більше ― користі чи шкоди. Під час практики вона працювала з людьми, яких сильно соромили в дитинстві, та стикнулася з наслідками подібного виховання, коли людина відчуває себе поганою та негідною. Проте в цієї емоції є й корисна функція: вона дозволяє засвоювати певні соціальні норми, щоби особу не відштовхувало суспільство, в якому вона існує.
«Згадаємо Фройда: сором пов’язаний із морально-етичними нормами, ― продовжує Анастасія. ― Якщо людина соромиться, вони в неї точно є, оскільки у соціопатичних осіб почуття сорому відсутнє. Тобто сором ― емоція вищого порядку, як і почуття обов’язку, почуття гідності. І якщо людина їх не засвоює, це є індикатором певного дефекту особистості. Тому сором є корисним: коли ми виховуємо дитину, вона повинна розуміти, які є норми та правила поведінки».
Експертка упевнена, що методи, якими це відчуття прививалося в радянському просторі та продовжує дотепер, часто не є коректними. Агресивне моралізаторство, що змушує дитину відчувати себе поганою та негідною, ніколи не було хорошим рішенням для розвитку її особистості. Анастасія зазначає, що на сьогоднішній день ці норми змінюються: все більше батьків та вихователів пояснюють дітям етичні норми без того, щоб малі відчували себе нехорошими чи проблемними. Бо є правило: критикувати не людину, а її вчинок. У протилежному випадку від промов більше шкоди, ніж користі.
