Діти не повинні виховуватися в інтернатній системі. Навіть найкращий та найсучасніший заклад не здатний забезпечити їм належне виховання та розвиток. У цьому могли пересвідчитися як волонтери, які допомагають дітям-сиротам, так і співробітники інтернатних закладів, які знають всі ці проблеми зсередини.
«Немає різниці, в якій країні світу знаходиться інтернатний заклад, ― розповів директор обласного спеціалізованого будинку дитини «Гіппократ» Роман Марабян. ― Коли дитина виховується не в родині, з нею відбуваються певні негативні речі. Щоб не було враження, що в більш розвинених та заможних країнах ситуація інша. Це світова проблема. Дитина повинна виховуватися в родині. Ми – соціальні істоти. І дуже важливо для дитини мати поруч дорослу людину, з якою у неї буде формуватися прихильність. Через цей контакт дитина пізнає світ, розвивається, вона інформує цю людину про свої потреби. Дитина розвивається від отримання різних сигналів, через торкання, мову. Тобто мозок дитини розвивається тільки із взаємодією із зовнішнім світом. Таким провідником у зовнішній світ якраз є ця головна доросла людина».
Тут немає важливої людини, з якою буде формуватися прихильність
У родині дитину регулярно беруть на руки, колихають, співають пісні, посміхаються. Через цю важливу дорослу людину вона формує відчуття прихильності, пізнає світ та саму себе. Але в інтернатах та дитячих будинках такого просто не може бути. Звісно, про дитину дбають співробітники тих закладів. Але чи буде ця людина в гуморі, чи ні, чи зможе присвятити їй трохи свого часу, поспілкуватися, поділитися теплом і ласкою – це вже як пощастить. Тобто в цій системі у дитини не може бути тієї важливої людини, з якою в неї буде формуватися прихильність.
«Прихильність дуже важлива, ― підкреслила психологиня Благодійного фонду «Дон Калабрія Україна» Анастасія Безроднова. ― Адже завдяки ній формується людина. Що таке родина? Це захист, це навчання, це прихильність, через яку потім будуватимуться стосунки зі світом, з іншими людьми. Перша прихильність – це прихильність матері та дитини. Якщо цього не відбулося, то потім дитину дуже важко цьому навчити. Це передається через любов та піклування. Дуже важко пояснити на інтелектуальному рівні, що таке прихильність і як вона працює. Це все формується в родині. Без цього дитина не матиме відповідних компетенцій. Як емоційних і психологічних, так і соціальних та побутових».
Якщо у дитини не було надійної фігури дорослого, то в неї в подальшому немає довіри до навколишнього світу. До того ж, вона може стати дуже тривожною, неспокійною та емоційно нестабільною. Проблем інтернатним дітям завдає також їхня відчуженість. З одного боку, у дитини є потреба в цій прихильності з надійною дорослою людиною, емоційно стабільною, на яку можна покластися. Але з іншого боку, навіть якщо їй вдасться якось налагодити ці стосунки, але раптом в них щось піде не так, то дитина може відсторонитися. Вона більше не захоче спілкуватися з цією людиною. Особливо яскраво така тенденція спостерігається у поведінці підлітків, які більш вразливі в плані спілкування.
«З маленькими дітками трохи простіше, ― зазначила Анастасія. ― Ти якось з ними спілкуєшся, комунікуєш, щось для них робиш. І вони потихеньку прив’язуються. У них не так швидко руйнується довіра до дорослої людини, якщо вона робить щось таке, що дитині не подобається. Або не робить того,що вона очікувала. А як там у підлітків? У них все: «мене не люблять, я маю десь піди і не бути з цією людиною».
У перші три-чотири роки свого життя малюки особливо потребують контакту з важливою дорослою людиною, запевняє Марабян. Старша дитина, навіть якщо вона й опиниться в інтернаті, вже матиме певну «базу». Звісно, вона страждатиме без родини та батьків, проте наслідки інтернатного виховання вже не будуть такими згубними для її психіки.
«Всі інтернатські діти однакові, ― зауважив Марабян. ― У них дуже сумні очі, вони, як правило, не кричать. Тому що накричалися в пологових будинках, а потім ― в лікарнях. До того, як вони потрапили до будинків дитини. Я тут працюю 23 роки. Вони все вже виплакали, викричали. Вони кричали світу: „я є, я народився, я хочу любові й турботи“. А життя каже: „ні, ти в системі, ти в лікарні, ти потім підеш в інтернат. Немає у тебе ніякої мами або іншої людини, яка буде для тебе головною, важливою. Поки ти формуєшся, зростаєш, розвиваєшся“».
Вихідці з інтернатів не готові до дорослого життя
Інтернатна система виховання мало що може дати в плані інтелектуального та психоемоційного розвитку. Навіть якщо діти живуть в теплих та затишних помешканнях, харчуються якісною їжею та регулярно отримують подарунки. Анастасія Безроднова відмічає педагогічну занедбаність цих дітей. Часом доходить аж до затримки розвитку. Наприклад, семирічна дитина може поводити себе відповідно до чотирирічного віку. Діти, яким пощастило зростати в родинах, розвиваються значно краще. Також у дітей є проблема з оволодінням елементарними побутовими навичками. Наприклад, батьки-усиновителі стикаються з ситуацією, коли їх дитина не може застелити ліжко або помити за собою посуд. І не тому, що вона цього робити не хоче. Просто в дитбудинку її цьому не навчили.
«Це нерозвинений емоційний інтелект, проблеми з соціальними навичками, ― розповіла Анастасія. ― У діток спостерігаються проблеми з комунікацією, з побудовою стосунків. Вони не можуть спілкуватися так, як звикли діти, що зростали в родинах. З ними дуже важко домовлятися. Вони і між собою не можуть цього зробити. Якщо щось цим діткам не подобається, то вони можуть когось вдарити. І це не стосується малюків до трьох років, в яких ще не розвинена мова. Коли вони можуть вдарити для того, щоб показати своє невдоволення. А тут дорослі діти реагують подібним чином. Якщо комусь щось не сподобається,то здіймається такий галас. У лікарнях часто таке трапляється. І лікарі переймаються, що діти можуть травмуватися».
Низку психологічних проблем відмічає й голова правління благодійного фонду «Трохи вогню» , Вікторія Нестеренко. За її словами, діти-сироти, як правило, не вміють розпізнавати свої емоції, у них великі проблеми з побудовою стосунків з дорослими. Коли вони відчувають, що ними починають якось занадто опікуватися або якось впливати на їх життя, то воліють втекти від таких стосунків. Бо так їм простіше та комфортніше.
Крім того, в інтернатній системі страждає інтелектуальний розвиток дітей. З ними ніхто не займається індивідуально. Якщо дитина не може зрозуміти ту ж математику – значить, така вже її доля. «Піддягнути» її просто нема кому. А потім, уже в 18-20 років, ця дитина не може впоратися з тим потоком інформації, який виливається на неї як на роботі, так і в навчанні. Крім того, інтернатські діти мають величезні проблеми з плануванням власного часу. Коли їм кожного дня кажуть «іди обідати» або «іди на прогулянку», виникає відчуття, що час від них взагалі не залежить. Так само діти не вміють розпоряджатися власними грошима. А в дорослому житті це велика проблема. Не вміючи рахувати гроші, випускники інтернатів нерідко беруть «швидкі» кредити. Якщо вони не будуть їх сплачувати, то ризикують отримати цілком реальну судимість. А це істотно обмежує їх шанси десь нормально працевлаштуватися.
«Є система, коли пенсія батьків накопичується, ― розповіла Вікторія. ― Коли дитина виходить з інтернату і отримує там 15-20 тисяч гривень одночасно. У такому випадку людина з більш-менш стабільною психікою, мабуть, ці гроші б відклала. Особливо знаючи про те, що в неї немає батьків, немає нікого, хто про неї потурбується. А дитина-сирота їде в кафеху, вона тиждень катається на таксі по місту, набиває тату, купує супер крутий телефон. А на наступний день його десь розбиває або його крадуть. І все. Гроші закінчилися і весь місяць ми ходимо та їмо «мівінку». Або взагалі голодуємо. І як з цим боротися ― незрозуміло. Особливо коли в інтернатній системі у дитини все життя не було грошей. А тут їй ці гроші дають».
Зустріч з реаліями дорослого життя для вихідця інтернату може виявитися нищівною. Як зазначає Марабян, коли така дитина намагається щось будувати в своєму житті – роботу, дружні чи романтичні стосунки – у неї може статися злам особистості. Бо в дитини немає того «стрижня», який закладається важливою дорослою людиною.
«Я буду говорити про злам особистості дитини, яка пройшла через інтернат, ― розповів Марабян. ― І цей злам вже не дає повністю адаптуватися до нормального життя. Вона не зможе сформувати стосунки. Вона не розуміє, що таке прив’язаність, вона не розуміє, як правильно комунікувати, як співставляти свої потреби з потребами іншої людини. Ці проблеми зринають в конкретних ситуаціях: невміння адаптуватися, вибудувати стосунки не те щоб в кризових ситуаціях, а в звичайних, робочих. Наприклад, вийшов з інтернату хлопець. Але він не розуміє, що таке довгострокове планування свого життя. Він пішов на роботу, отримав там 3 тисячі гривень. А потім пішов з друзями та все проїв за день. Хлопець не розуміє, як це ― планувати. Чи він пішов з кимось спілкуватися. І якщо у нього щось не вийшло, то він або вдарив, або його самого побили».
«І всі ці штуки роблять життя просто неможливим, ― зазначила Вікторія. ― У нас, в принципі, суспільство не дуже здорове після Радянського Союзу. І ми стикаємося з тим, що дитина в кращому випадку, якщо дуже-дуже пощастить, може десь закріпитися на виробництві. І якось прожити. Бо зазвичай це дуже трагічні ситуації, коли має місце алкоголь, наркотики, крадіжки тощо. І якби все. І до тридцяти мало хто доживає».
Треба ламати саму інтернатну систему
Про дітей, які стали заручниками цієї інтерантної системи, люблять згадувати на різноманітні свята. На Новий рік, Різдво, День захисту дітей. Тоді з’являється чимало різних благодійників, які несуть їм подарунки, тонни цукерок та мандарин. Проте досвідчені волонтери зазначають, що така разова благодійність не здатна задовольнити їх емоційні та соціальні потреби. Звісно, не всі люди можуть стати для сиріт прийомними батьками. Або знайти їм хороші та люблячі родини. Проте якщо є бажання допомогти, то краще вже ділитися власним часом, переконана Анастасія.
«Спочатку такі діти, коли ти до них приходиш, очікують подарунків, ― згадувала вона. ― Бо вони звикли до цього. У мене був такий досвід. Ми проходили до них займатися, а вони казали: „А що ви нам принесли? “. „А нічого! Прийшли програтися та попрацювати“. І вони: „Як це ніяких подарунків? Нє….“. А потім вони зрозуміли, що ми приходимо певного дня на певний час. І вони чекали. І вони почали довіряти. Вони знали, що в цей час ми точно будемо. Це така надійність. І коли проводиш з ними час, то це, по-перше, розвиток для них. По-друге, це емоційна підтримка. І так формується ця прихильність, яка потрібна для здорових стосунків».
Але разом з тим варто розуміти, що таким дітям неможна давати обіцянок, які не будуть виконані. Діти страждають від того, що якісь волонтери обіцяли до них прийти, а потім цього не зробили. Якщо доросла людина, до якої виникла прив’язаність, кудись дівається, то у дітей відбувається ретравматизація. І це для них дуже боляче, підкреслює психологиня.
«Весь світ визнав, що навіть в найкращому в світі інтернаті не буле найголовнішого ― важливого дорослого, на руках якого ця дитина буде розвиватися, формуватися та становитися на життєвий шлях, ― підкреслив Марабян. ― Ми все це зрозуміли, ми побачили весь цей жах. Жах не від того, що там працюють погані люди. Сама інтернатська система виховання є пагубною. Незалежно від того, які б добрі люди там не працювали. Варто розуміти, що потрібно нищити не людей, які працюють в інтернатній системі, а її саму… Я сам в цій системі. І я цю систему ламаю, як можу знаходячись всередині неї. Через місяць, як прийшов на роботу, я зрозумів, що це жах для дітей».
За словами Марабяна, охочих всиновити дитину вистачає. Проблема в тому, що далеко не кожна дитина може розраховувати на всиновлення. У багатьох країнах світу люди воліють взяти малюка без проблем зі здоров’ям. За такого усиновителі будуть битися. Доходить до того, що на одну більш-менш здорову дитину може приходитися до 20 усиновителів.
«Я працюю 23 роки, ― розповів Марабян. ― Коли я прийшов на роботу, у нас не було жодного усиновителя. Ми бігали вулицями, хапали за руки людей і казали «беріть дітей». А тоді боялися всиновлювати. Зараз таких проблеми немає. Багато бігає усиновителів. Але всі шукають дівчинку, здоровеньку, до 2-3 років. А інтернатська система забита дітьми від 5 до 18 років, які вже нікому не потрібні. Ніхто не хоче брати вже дорослу дитину шкільного віку. І у всьому світі таких не беруть».
Він переконаний, що суспільству варто кинути всі ресурси на допомогу родинам, які опинилися в скрутній ситуації. Наприклад, відремонтувати житло, придбати ліки чи харчі, забезпечити необхідне лікування. Якщо не вдалося допомогти, то потрібно шукати усиновителів. Або патронатні родини, щоб умови зростання та виховання більш-менш нагадували родинне середовище. Потрібно зробити так, щоб діти взагалі не потрапляти в інтернатну систему. Тільки профілактика може вирішити ці проблеми.
