Інклюзія — це можливість включення у суспільство для кожної та для кожного. Наскільки наше суспільство є інклюзивним? Активістки ХОФ «Громадська альтернатива» взяли інтервʼю у дванадцяти українських жінок-правозахисниць, які мають інвалідність: Дарини Брикайло, Олени Вишні, Валентини Добридіної, Дарʼї Коржавіної, Ірини Ларікової, Раїси Кравченко, Ірини Саранчі, Юлії Сачук, Уляни Пчолкіної, Тетяни Фурманової, Наталії Мороцької, Іви Стишун.
Представляємо фрагменти інтервʼю з героїнями проєкту. Повні тексти ввійдуть у видання, яке буде презентоване 3 грудня, — у День захисту прав людей з інвалідністю.
9
Ірина Саранча, голова правління Громадської організації «Вінницька міська організація соціального розвитку та становлення окремих малозахищених категорій молоді “Паросток”», доцентка кафедри психології та соціальної роботи Вінницького державного педагогічного університету імені М. Коцюбинського, кандидатка педагогічних наук
Для мене захист прав людини — це захист життя. Ця діяльність потрібна, щоб дати можливість і собі, й іншим людям жити повноцінним життям.
Напевно, перший досвід був з відстоювання власних прав на освіту. Мені було 18 років, і я мала вступати до педагогічного університету у місті Вінниці. Мені дуже важко писати, і ми дізнались, що є така можливість як створення комісії для написання індивідуального диктанту. Я мала отримати дозвіл Департаменту освіти Вінницької обласної держадміністрації. І уже будучи ще зовсім молодою дівчиною з інвалідністю, йшла добиватися цього.
Якщо правду казати, то усе життя — це барʼєри, тому що подолаєш один барʼєр, виникає інший. І я думаю, що тут потрібно вчитися розуміти те, що потрібно долати барʼєри постійно.
Коли я проходжу сама дуже багато перешкод у житті, я бачу людей, які в такому, як я, або у гіршому положенні. Я не можу бути байдужою. І той позитивний чи негативний досвід, який я маю, я цим ділюсь.
Наша країна, нажаль, барʼєрна в багатьох смислах. Це і фізичні барʼєри, це і інформаційні барʼєри, це і, скажімо, психологічні барʼєри.
У нашій організації був хлопчик, він має важку форму дитячого церебрального паралічу, і коли йому потрібно було отримувати паспорт, його батьки разом з ним звернулися з документами у паспортний стіл у Вінниці. Приїхав цей хлопчик, а йому відкрито сказали — навіщо тобі паспорт, що він тобі дасть. І це був такий перший випадок, який дуже в памʼять мені врізався.
Карантин, повʼзаний з Covid-19, вплинув безпосередньо на людей з інвалідністю. В нас в організації є група денного догляду з важкими порушеннями інтелектуального розвитку. І я вважаю, що вони є найбільш уразливими до карантину, тому що ці діти не можуть користуватися гаджетами. Внаслідок карантину вони відірвані взагалі від соціуму.
Зробити інклюзивність не так складно, ніж пояснити — а нащо?
Багато хто не розуміє, наскільки є потреба бути слабкою, правда, наскільки є потреба бути іншою, потрібно боротися, показувати, що ти сильна, а іноді не хочеться. Хочеться, щоб все було спокійно, доступно, нормально, але, на жаль, воно так не виходить.
