Інклюзія — це можливість включення у суспільство для кожної та для кожного. Наскільки наше суспільство є інклюзивним? Активістки ХОФ «Громадська альтернатива» взяли інтервʼю у дванадцяти українських жінок-правозахисниць, які мають інвалідність: Дарини Брикайло, Олени Вишні, Валентини Добридіної, Дарʼї Коржавіної, Ірини Ларікової, Раїси Кравченко, Ірини Саранчі, Юлії Сачук, Уляни Пчолкіної, Тетяни Фурманової, Наталії Мороцької, Іви Стишун.
Представляємо фрагменти інтервʼю з героїнями проєкту. Повні тексти ввійдуть у видання, яке буде презентоване 3 грудня, — у День захисту прав людей з інвалідністю.
6
Ірина Ларікова, активістка ГО «Еммаус», студентка магістратури
кафедри медіакомунікацій соціологічного факультету імені В. Н. Каразіна
Мені завжди хочеться допомогти людині, якщо та потребує допомоги. Для мене важливо, щоб кожна людина мала захист своїх прав. Не порушуючи прав інших, ми не порушуємо свій шлях до реалізації.
Мені здається, що коли я захищаю свої права або права інших, я дуже виснажуюся.
Більшість бар’єрів, які мене дратують і з якими я стикаюся — це бар’єри в головах людей. Люди просто відмовляються дивитися на ситуацію ширше і начебто обмежують себе у своїх можливостях.
Якщо хочеш допомагати, то ніякий COVID-19 не буде проблемою для розв’язання якихось питань. Якщо, звичайно, сам не захворієш.
Я б порівняла діяльність із захисту прав людини зі спортивним орієнтуванням. Бігаєш, шукаєш, на дорозі багато перешкод, знаходиш, і якщо встигаєш вчасно — маєш хороший результат.
Дратує багато чого. Від нерозуміння до малодоступності. Дратують люди, від яких залежить моє майбутнє, а вони навіть відмовляються слухати.
Я виховувалася у дитячому будинку, і там мало чого дали мені на майбутнє, тобто я не знала, що і як мені робити: як збирати довідки, оформлювати документи…
Мені подобається фільм 2019 року «Капернаум». Фільм про хлопця, який у 10 з половиною років вже думав про те, як нагодувати своїх братів і сестер.
Особисто я себе не вважаю правозахисницею, але іноді виходить щось схоже на це. Доводиться відстоювати свої права і права тих, кому це вдається важче.
Як жінку мене нічого (поки що) не лякає, не ображає й не бентежить. А от як людину з інвалідністю лякає майбутнє країни, в якій я живу.
