Інклюзія — це можливість включення у суспільство для кожної та для кожного. Наскільки наше суспільство є інклюзивним? Активістки ХОФ «Громадська альтернатива» взяли інтервʼю у дванадцяти українських жінок-правозахисниць, які мають інвалідність: Дарини Брикайло, Олени Вишні, Валентини Добридіної, Дарʼї Коржавіної, Ірини Ларікової, Раїси Кравченко, Ірини Саранчі, Юлії Сачук, Уляни Пчолкіної, Тетяни Фурманової, Наталії Мороцької, Іви Стишун.
Представляємо фрагменти інтервʼю з героїнями проєкту. Повні тексти ввійдуть у видання, яке буде презентоване 3 грудня, — у День захисту прав людей з інвалідністю.
1
Олена Вишня, голова ГО «Діа-Дзен»
(пацієнтська організація зі захисту прав людей з діабетом та їх родичів)
Захист прав людини для мене — це покращення життя суспільства, а значить, кожного з нас.
Громадська діяльність — як краплі дощу, що збираються у калюжі, а далі — у потоки, що не можна повернути назад. Краплі як точки перелому суспільної думки.
Бар’єри у захисті прав людини — недосконалість законодавства, невігластво чиновників, страх та байдужість людей.
Мене бентежать сексизм, неповага до людської гідності та відсутність поняття «сервіс» у медичній сфері.
Для формування простору інклюзивної комунікації в суспільстві необхідне інклюзивне мислення.
Діяльність із захисту прав людини як марафон на нескінченну дистанцію.
Мене надихають історії простих людей, які проявляють силу характеру, чи не щодня долаючи складні життєві ситуації. Наприклад, історії жінок, що виховують дітей з інвалідністю і при цьому допомагають іншим.
Світу, щоб бути справедливим, не вистачає емпатії, свободи й при цьому особистої та колективної відповідальності.
Я вважаю себе правозахисницею. У наших реаліях правозахисниці — це відважні жінки, альтруїстки.
