Обережно, двері зачиняються, наступна зупинка — пекло
— Все понятно, але чому в неї двері були відчинені?
— Інтєрєсно, а де був її муж?
— То, мабуть, вона його сама спровокувала, ходила перед ним в одних шортах! От мущчіна і нє сдєржался. Це ж мущчінам трудно, понімаєтє, хоча він трохи й переборщив, канєшна.
— Не, тут шось точно нечисто, а як так вийшло, що ніхто її не почув? Шо, пустий вагон був?
— Я все розумію, мені вас дуже шкода, але навіщо ж ви оце все отак відверто виставляєте, і так у житті багато негативу…
— Ні, я вам, звичайно, співчуваю, але як можна бути такою необережною? Як можна в поїзді їхати з незакритими дверима?
Мені ці кляті двері тепер постійно сняться. Начебто я лежу на поличці, чую гуркіт колес, засинаю, аж раптом вкриваюся холодним потом: жарко, кондиціонер не працює, дівчата мої почали жалітися на те, а така дурна, взяла та відкрила… і зараз станеться щось страшне. Я часто подорожую потягами, і ще з того часу, як я була дитиною, мені завжди казали: «Дивись, завжди перевіряй, чи замкнені двері в купе чи туалет!». Існували правила, які треба було вивчити, якщо подорожуєш сама. Ніколи не заходь у туалет, якщо за тобою стоїть чоловік, а поряд більше нікого. Ніколи не заходь до тамбуру, якщо за тобою йде чоловік чи декілька. Завжди замикай двері в купе, якщо опинилася там раптом сама. Ніколи не залишайся з чоловіками у купе, особливо якщо вони випили. Ніколи, чуєш? Або міняйся місцем, або краще ночувати в коридорі сидячи.
Студенткою я їхала в купе провідниці на третій поличці, бо не мала де сісти у переповненому загальному вагоні потягу «Харків — Суми», хоч мала квиток. До неї вночі набилися чотири хлопці, почали випивати. Мене врятувало лише те, що в мене був здоровезний рюкзак, яким я захищалася та спихувала вниз бажаючих познайомитися ближче, і те, що вони були надто п’яні. Звичайно, я нічого нікому не розповіла – було ніяково, провідниця зранку буркнула щось на кшалт «вибачай, дівчинко, хлопці випили». А що такого? Такі часи. Пам’ятаю, як у 90-ті ходила ввечері в гості до подруги в Луганську, що мешкала в центрі, зі свого криміногенного Камброду. Одягала довгу спіднцю, страшну розтягнуту кофту, дуже огидну, пов’язувала голову хусткою, ховаючи косу, брала з собою дрючок, окуляри доповнювали образ. І все одно раз довелося тікати від якихось неадекватів. На початку 2000-х у вагоні метро до мене причепився якись покидьок, клав руку на бедро, намагався мацати, я відкинула його руку, і він мене сильно вдарив по обличчю на очах у всього вагону – вважаєте, хтось із пасажирів вступився за мене? Хтось сказав йому «що ти робиш?», хтось викликав поліцію? Ні, звичайно. Це було так… буденно. Він вийшов, усміхаючись, непокараний, а всі ще раз впевнилися, що так – можна.
Зараз я дуже жалкую, що не поскаржилася на провідницю, не викликала поліцію. Була в шоці, не збагнула одразу, як діяти… Було б марно, але я хоча б спробувала захиститися. Я хоча б продемонструвала іншим, що треба захищатися, а не мовчати. І це, мабуть, єдиний спосіб щось змінити. Бо ми реплікуємо, відновлюємо насильство, не відповідаючи, не підтримуючи, не захищаючи.
Це зараз я розумію, що цими «правилами» мене привчали до того, що якщо щось зі мною станеться, то я сама буду винна.
«Не ходи темними вулицями», а якими йти, якщо інших немає?! «Не одягай обтягуючі джинси, закороткі шорти, футболки, майки, плаття!», а що вдягати, мішок з діркою? Неважливо, як ти вдягнена, ти все одно винна. «Щось з тобою не так, якщо з тобою сталося» – ось гасло всіх цих дурних коментарів та розмов. Особливо якщо наважишся на розголос. Тільки відкрий рота, тобі відсиплять повною мірою. Чому так?
Наше суспільство звикло до насильства. Усі ці жахливі історії побиття, згвалтувань, знущань вже майже не чіпляють. День-два люди поговорять і завмовкають. Ви помітили? Загальний рівень побутового насильства у країні, у середньостатистичній родині, на вулиці, у райвідділку поліції, у школі, на работі такий, що це вже нікого не дивує чи спантеличує. Ми звикли до нього. Воно стало буденним. Звикли за багато років різанини у 1917-1920, панування радянської влади, Голодомору, колективізації, Світової війни, репресій, коли людське життя тут коштувало копійки. А людська поведінка змінюється дуже повільно, якщо немає сенсу її змінювати. Хотілося б казати, що то не ми, то все тяжкі наслідки «совку», але ні. Зараз ми цей тренд підтримуємо самі.
З тими, хто схильний до насильства, все більш-менш зрозуміло. Але інші? Ті, хто сам не гвалтує, не б’є, не кричить? Усім похєр. Я перепрошую, могла написати ввічливо «байдуже», але саме так, похєр. Більшість наших людей настільки травмовані, що реагують або ніяк, або агресивно. Якщо в тебе самого травма, ти зазвичай не маєш сил ані на співчуття, ані на розуміння. Тобі хочеться одного – не чути та не бачити того, що тебе самого колись травмувало. От звідки в нас стільки цих дивних, на перший погляд, коментарів навіть від жінок «а чого вона сама…». До того, коли людина, яка не отримала допомоги, бачить, що в схожій ситуації комусь допомагають, вона почувається знеціненою. Мене мій чоловік «вчив», і сусідка Мотря тепер хай страждає від свого. Мене не захистили – то чого її повинні захищати, чим вона краща за мене? Ич, яка цяця, репетує вона. Мовчи й терпи, як усі. Що, розлучитися хоче? Та хай її бог покарає, хіба можна?
Є ще одна причина. У нас дуже високий рівень колективної відповідальності та звичка звітувати в позитивному сенсі (теж наслідок радянської системи). Якщо в колективі хтось схибив, винні всі. Усі можуть постраждати. Товариш Перепердищенко прийшов п’яний на роботу, дав комусь у пику, шкандаль, – хоп, відділ не отримав премії. Тож наступного разу треба будь-якою ціною довести, що Перепердищенко не був п’яний, це не він, і взагалі, відділ найкращий, а оці ваші інсінуації та синці від побиття – це ви наводите тінь на гарний колектив. Йдіть собі, це з вами щось не так, самі впали, а Перепердищенко — наш професіонал, він вже пережив усі свої перверзії та розкаявсь. Мабуть. Це спрощення, звичайно, але механізм так і діє.
Ось чому так складно покарати співробітника поліції, або вчителя, або лікаря, або залізничника – кругова порука. Усі бояться, ніхто не буде свідчити проти «своїх». Вас будуть запевняти, що в їх лікарні/школі/потязі/відділку найкращі показники, найкращі люди, до вас миттєво прийдуть захисники та скажуть, що ці люди просто святі, а ви, постраждалий, просто дурна та погана людина, от з вами таке й трапилося. Ви думаєте, я перебільшую? Лише за останні два тижні я прочитала купу коментарів під двома постами про постраждалих від дій акушерки та вчительки, і в обох випадках поведінка коментувальників була саме такою. Це явище має вумну назву «газлайтінг», але його механізм значно давніший, ніж новомодне слово.
Це страх. Страх виявитися винним. Ми так прагнемо справедливості, що наш мозок захищає нас від думки, що несправедливість і жах можуть статися будь з ким. Так, навіть з нами. Навіть якщо ми будете закривати двері…
Наш мозок кричить: «Це не може бути випадковістю, бо тоді і я можу постраждати, ні, це той постраждалий поганий, він сам винен, а я хороший, тож я у безпеці!» Це явище страшніше самого насильства, бо ми самі цим звеличуємо, робимо його непереборним. Начебто вирощуємо вічного дракона…
2020 рік, жінку, матір 7-річного хлопця, жорстоко б’ють на очах дитини та майже гвалтуюсь у потязі. Їй ніхто не допомагає, провідниця спить, двоє інших ледь не виштовхують побиту жінку до насильника в купе, бо той, бач, сказав, що «він її чоловік». Правильно, чоловіку можна, самі розберуться. Що за суцільний капець! Це настільки яскраво характерізує нашу ментальність, що нічого й додати. Добре, що Настя Лугова наважилася викликати поліцію; погано, що вона зараз проходить крізь особисте пекло в нашій «правоохоронній системі» та читає ці ідіотські коментарі в соцмережах.
І особливо погано те, що ми, коли чуємо чи бачимо насильство, часто не реагуємо. Ніяк.
- Хлопці у дворі ображають дівчат, називаючи їх «тупими шльондрами»? «Та то ж малі діти, вони просто бавляться, а ви не смійте моєму синочці нічого казати!» (Випадок з подругою моєї доньки, хлопець так робив майже місяць, ніхто не зупиняв).
- Чоловік б’є жінку на вулиці ногою, усі швиденько пробігають повз? «Та чого я буду втручатися, а може, вона сама його довела». (Відео в інтернеті з Дніпра, у жінки струс мозку та числені травми).
- Жінка кричить на дитину та завзято лупцює її по обличчю? «Це мати просто вчить дитину, а може, дитина погано себе вела?» (Випадок з моєю знайомою, у мами «був просто поганий день, так воспитувать нормально»).
- Здоровезний чоловік намагається запхнути хлопчика, що верещить та пручається, у машину? «Та, звичайно ж, то його син, він, мабуть, щось вкрав чи розбив». (Хлопець виявився не його сином, перед цим у регіоні зникли за схожих обставин декілька дітей, моя подруга його фактично врятувала, втрутившись).
Що ж робити з цим хворим суспільством? Банально казати «почни з себе», особливо коли поліція не працює, а судді купуються оптом та у роздріб. У більшості випадків ви, сами ви зможете зупинити насильство. Саме тут і зараз. Ви можете допомогти, якщо просто не будете байдужими. І не мовчіть. Будь ласка, не мовчіть та не підтримуйте тих, хто ображає, гвалтує, б’є. Навіть коли вам дуже страшно, навіть коли це ваші знайомі.
Спробуйте спитати себе: чому я це роблю? Це ж очевидна несправедливість. Ось – постраждалий. Ось – насильник. Якого ж біса я виправдовую це? Що зі мною не так? Не бійтеся. Так, цей світ несправедливий, і ніхто, крім вас, що бачить це прямо зараз, цю несправедливість не виправить. Бо потім, не дай бог, якщо щось станеться, вас також може ніхто не захистити.
Ніхто не обирає бути ображеним чи згвалтованим, ніхто не обирає власне пекло. Це завжди вибір насильника і тільки його. Тож не підтримуйте цей вибір. Боріться з власними демонами, і неважливо, закриті двері чи ні.