Перше травня зникло. Ні, не в формально-календарному сенсі, а як Свято Праці. І це дуже помітно у новинній стрічці: свято Шашлика, свято Дачі, свято Порання у Гаражі, свято Садіння Розсади — але не солідарності трудящих.
Ось Ален Бадью, коли говорив, що травень 68-го — це все, що європейським лівим залишилось, — здається, мав рацію. У Старій Європі ліва молодь, пенсіонерські політичні движі, більше схожі на туризм. Демонстрації благополучних людей на захист палестинців від ізраїльтян або проти змінення клімату.
Одна з тамтешніх дівчат писала: так, багатьом просто нудно, політичний активізм — спосіб дозвілля, по телебаченню футбол і серіальчікі, а на вулиці — спілкування, дружбани, романтичні знайомства, соціальні зв’язки та почуття причетності. Дивишся: на одній вулиці дідугани за Сирію, а на сусідній — у костюмах часів Республіки штурмують картонну Бастилію, махають шаблями та поминають злим словом Корсиканця. І торішнє повстання «жовтих жилетів» по суботах, із різними варіантами списків вимог виглядало як свято неслухів: хтось вимагав скасування податків, хтось кричав «Макрона геть», хтось косплеїв травень 68-го та бив вітрини розкішних магазинів.
У нас лівих рухів немає взагалі, ніякого нам свята неслухів. Люди, що беруть участь в політичних акціях — або палають правими ідеями, або вимагають від влади конкретну дію (розслідування нападів на активістів, наприклад), або збираються за 200 гривень від чергових безпринципних чортів. Функція профсоюзів звелася до розподілу новорічних подарунків дітям або іноді — путівок зі знижкою. За справжні трудові права з власником заводу або комбінату боротися — не чутно про таке останні роки.
І це момент, який незмінно дивний в нашій незаможній країні: повна відсутність пристойних лівих. Попри економічні трабли, переважну бідність громадян — наші двіжі багато років переважно праві. Традиції травневих і лівих свят в Україні взагалі пішли у небуття або розчинилися через надлишок свіжих, яскравих, героїчних потрясінь останніх десятиріччь. І завжди українські революції були правими: Майдан, національна, визвольна, українська буржуазна, як їх не називати. Причому революції — справжні, які змінюють навіть не власність, не владні персоналії, а долю країни та свідомість людей, які формують націю.
Звісно, дозволені протестні гуляння росіян або ностальгічні відгомони 68-го року в Європі на цьому тлі виглядають не те щоби смішно, а якось іграшково. Ніби з іншого часу, з іншого пласта історії.
Справжніх лівих, мені особисто здається, майже не буває — у тому сенсі, що природу людини не обдуриш. І тяга до більшого, кращого, красивого набагато сильніша, ніж до гіпотетичної соціальної рівності. Ну і має значення те, що усі ліві експерименти — починаючи від комун Нового часу типу фаланстерів та закінчуючи макабричними комуністичними режимами типу червоних кхмерів — були невдалими, репресивними та часто з мільйонами жертв.
Тож ліві в Україні дискредитовані: комуністи — усією історією Радянського Союзу, соціалісти, есдеки та вітренківці — багаторічною запопадливістю перед РФ або місцевими олігархічними кланами, молоді ліваки типу боротьбистів — колабораціонізмом із російськими окупантами. Будь-яка апеляція до соціальної справедливості та ліві лозунги зараз виглядають як підривна діяльність проти української держави.
Цікаво: яким буде політичний лівий фланг в Україні, і чи з’явиться він взагалі.
Святе місце порожнім буває недовго, але наразі в Україні немає нікого впливового, ніякої персоналії або політичної партії з новою лівою ідеєю, а не з линялим першотравневим транспарантом.
