Навколо сучасного мистецтва постійно точиться дискусія: чи має воно бути зрозумілим для всіх? Чи без спеціальної підготовки правильно сприймати твори неможливо? Цієї теми торкнулися й гості другої національної Бієнале молодого сучасного мистецтва*. Місце зустрічі – одна з виставкових локацій у готелі “Харків” – теж наштовхнула спікерів на роздуми.
Занотували для вас найцікавіше.
*Бієнале (італ. biennale) — подія, яка відбувається раз на два роки. Термін переважно застосовується у назвах мистецьких заходів.
Юлія Ваганова – заступниця директорки Мистецького Арсеналу. Ця інституція приймала Бієнале у 2017 році в Києві. Порівнюючи тогочасний фестиваль молодих українських художників та цьогорічну Бієнале, експертка відзначила особливий “харківський” дух заходу. Зокрема, завдяки використанню напіврозвалених просторів для виставок.
“Важлива річ, яку відкриває Бієнале у Харкові, – питання просторів, відкривання різних шарів минулого. Така робота з руїнами трошки навіює мені німецьких романтиків. Історія готелю “Харків” дуже складна. Сама будівля довгий час була “законсервована”, до неї не було доступу”.
“Цю думку взагалі можна перенести на використання публічного простору в Харкові. Якщо цей готель буде відновлений, то як: із духом конструктивізму, яким він був від початку, чи в дусі сталінського ампіру, або це буде мікс одного й іншого?”.
Україні бракує не лише великих виставкових проектів, але й школи тьюторства, можливостей для художника знайти тьютора, який допоможе йому рухатися далі й поглиблювати свою роботу.
“Питання не тільки в темі бієнале, а в тому, щоби люди набували навичок читання мистецької мови. Вирішення цієї проблеми починається, напевно, з дитинства, коли маленьку людину починають слухати, дискутують із нею. Тоді, звісно, наша освіта дає не імперативне розуміння світу, а в дискусії породжує метод пізнання світу”.
“Наскільки б відомими не були художники, це буде виключно маркетингова історія, якщо вона не торкнеться людей, якщо вони не зможуть прочитати той посил, подискутувати із твором мистецтва. Звісно, не варто ставити утопічні задачі, що більшість людей буде розумітися на мистецтві. Все одно хтось не буде його розуміти, бо комусь ближча мова танців чи кіно”.
Куратор Arsenale-2012, письменник Девід Елліот говорить, що за сім років, відколи він почав працювати в Україні, як ніколи впливовим у мистецтві виявився політичний контекст.
“Якщо порівнювати сьогодення з тим часом, коли я працював над Бієнале у 2012 році, то різниця очевидна. По-перше, встигло з’явитися абсолютно нове покоління художників. По-друге, змінився політичний контекст. Україна пройшла Майдан, Янукович вже не керує державою, а країна зараз переживає війну”.
“У ході таких проектів ми ставимо собі питання: що взагалі поєднує суспільство, окрім єдиної мови, що культурно нас усіх об’єднує в сьогоднішньому контексті? Але при цьому мова має йти не про те, хто такий “справжній українець” чи “найщиріший українець”, а про різноманітність. Інакше шлях, яким ми будемо йти, стане дуже небезпечним”.
“Бієнале дає можливість художникам навчитися показувати свою творчість широкому загалу, а публіку – вчить сприймати роботи митців. Це історія не про якийсь елітарний, замкнений сам у собі мистецький світ, а історія про взаємодію художників і глядачів”.
Мистецтво має бути зрозумілим. І намагання зробити його таким має бути не тільки з боку глядача, але й з боку митця.
Художник Антон Відокль, навпаки, вважає, що зрозумілість сучасного мистецтва перш за все залежить від активного намагання аудиторії вчитись його сприймати й аналізувати.
“Ми всі хочемо, щоб у наших суспільствах існувала культура, щоби була культурна продукція. Але на практиці це виглядає так, що художникам важко існувати у місцях, які не є центрами культурного життя. Немає сформованного ринку та банальної можливості заробляти, не вистачає виставкового простору і, що не менш важливо, немає можливості зустрітися з такими ж митцями, стати частиною якогось дискурсу. На Бієнале вони можуть зустрітися один з одним, і це надихне їх на подальші креативні ідеї”.
Приз Бієнале (від фонду Grynyov Art Foundation – ред.) також відіграє важливу роль. Бо це жест, який має заохочувати митців продовжувати працювати. Якщо ми подивимося, скільки людей продовжуть мистецьку практику після завершення навчання, то побачимо, що через десять років після здобуття освіти лише 2% лишаються в професії.
“В історії був тільки один період, коли мистецтво дійсно було зрозумілим всім і кожному. Це був час, коли воно повністю контролювалося церквою. Наразі мистецтво опікується персональними історіями, тож, не варто очікувати, що вони будуть зрозумілі широкому загалу, будуть легкі до сприйняття як продукти массової культури. Радше треба говорити про активне намагання з боку глядача до розуміння цих витворів мистецтва”.
