Що більше етнічних меншин живе пліч-о-пліч, то менш помітним це є.
Етнічні угорці, роми, шваби та українці мешкають в Ужгороді поколіннями. Для них ― у цьому вся Україна.
Історія закарпатська
Людину в синьому костюмі, в начищених черевиках і з краваткою-метеликом видно здалеку. Він стоїть біля пішохідного мосту через річку Уж і активно жестикулює, розповідаючи натовпу туристів про історію Ужгорода.
Місто переходило із рук однієї держави до рук іншої через те, що знаходиться на стику кордонів. Упродовж своєї історії Закарпаття побувало у 22 країнах. Іще живі ті люди, які застали останні вісім. А самі ужгородці жартують, що бували в кількох країнах, не виїжджаючи з села.
Екскурсовода звуть Федір Шандор, і в нього теж цікава історія роду. У Шандора тече угорська, словацька, італійська, хорватська та українська кров. Він каже:
Мені легше визначитися, ніж іншим. Я професор, і за соціологією мені себе легше ідентифікувати, бо знаю основні критерії. Це релігія та економіка. Це те, що я їм, п’ю, на якій землі живу, хто мене кормить. Визначення в ментальності: яка побудова речення, який національний костюм я сприймаю, і навіть, як я жартую.
Дружина Шандора ― словачка. Для Закарпаття такі міжетнічні шлюби є природними. Народи приходили сюди, жили, змішувалися одне з одним, ішли звідси в інші землі. Тому майже в кожній ужгородській сім`ї є унікальна історія довжиною в кілька віків.
Шандор розповідає, що про своє справжнє коріння дізнався, коли допомагав оформити пенсію своїй бабусі. Виявилося, що її мама, яку вони знали як Марію Антонівну Галай, насправді напівіталійка-напівхорватка Марія Антоні. Пізніше вона вийшла заміж за напівугорця-напівсловака. Так і назбирався міжетнічний родовід українця Шандора.
Історія козацька
Дідусь шукає ключі, щоб відчинити двері до свого під’їзду. Це ― Микола Коробка, він переїхав сюди з родиною майже 45 років тому. Дід Микола походить з давнього козацького роду й дуже пишається своїм українським прізвищем.
Розповідає, що його студентські роки минули в Харкові, тож спілкуватися з людьми інших національностей давно звик. Але туди люди приїхали з різних країн, а тут, на Закарпатті, вони живуть разом споконвіків.
Багато угорців, чехів, словаків в Ужгороді є, але мадяр найбільше. Як серед нас є недобрі люди, так і серед національних меншин. Я вважаю, що вдома можеш розмовляти, як хочеш, та й на вулиці ніхто не забороняє. Але нашу державну мову повинен кожен знати.
Поки чоловік згадує своє студентство, до під’їзду підходить його онук. Дід посміхається: це ж його рідна кров, продовження козацького роду. Онука звати Сергій, і йому 14 років. Він перейшов у 9 клас. На питання, ким себе відчуває, відповідає впевнено.
Я українець, тому що я родився в Україні, я розмовляю українською мовою, і взагалі я вважаю себе українцем.
Видно, що Сергій цим пишається, але не хизується. Розповідає, що в його школі на етнос взагалі ніхто не зважає. Він і сам не може точно сказати, із ким разом навчається. Каже: «Може, і є кілька мадяр чи румун, але якось за цим не слідкував».
Історія угорська
У нього блакитно-прозорі очі та сиве скуйовджене волосся. Якщо підійти ближче і придивитися уважніше, можна впізнати ужгородського письменника Банді Шолтаса. Банді ― угорською Андрій. Він називає сам себе так, бо має угорське коріння.
Банді говорить, що людина будь-якого етносу ― це перш за все людина. Спочатку людина, а потім ― національність, етнічна приналежність та інші характеристики. Зазвичай, закарпатець не зважає, якої національності інша людина.
Якщо тобі подобається людина, і ти хочеш з нею спілкуватися, то тобі байдуже, якої вона національності. Ти спілкуєшся з кимось не тому, що він є якоїсь національності, а тому, що ця людина тобі підходить по твоїм особистим переконанням, бажанням і симпатіям, ― розповідає Банді.
Каже, він сам ніколи не зважає на те, якого етносу його товариші. Але, подумавши, пригадує одну давню історію.
У мене особисто був лише один випадок, коли ображали одне одного і казали про національність. Але ми тоді були дітьми ― 5 чи 6 клас. Ми просто з моїм другом посварилися і хотіли сказати щось таке дуже образливе один одному. От і сказали кілька слів, зневажливо обізвавши. І досі пам’ятаю, хоч тоді не надавав цьому значення.
Більше таке не повторювалося ніколи. Банді говорить, що вони з другом виросли, стали мудрішими, відкинули якісь стереотипи. Від цього багато залежить.
Те, як людина сприймає інші нації, залежить від широти кругозору, наскільки вона відкрита, толерантна, наскільки вона освічена, скількома мовами говорить, які в неї були враження протягом життя від спілкування з представниками інших національностей.
Конфлікти людей різних етносів часто бувають просто конфліктами різних людей. Штучно сформований образ етнічних груп, тобто стереотип, підкріплюється місцевими та національними ЗМІ та спотворює сприйняття.
Історія швабська
Кімнатою бігає маленький хлопчик. Інколи він плутає слова, адже в його сім’ї говорять українською, російською та німецькою мовами. Час від часу малий верещить і відволікає свою маму від роботи. Маму звати Юлія Тайпс і вона змалечку прищеплює сину любов до різних культур.
У нас ніколи не було жодних конфліктів. Ні по признаку мови, національності, або ще чогось. Ми тут усі на Закарпатті багатомовні, дуже багатомовні, і це було завжди окей. Ми не живемо в якось своєму вакуумі, ми дуже відкриті до співпраці, адаптовані та інтегровані в суспільство, — розповідає Юлія.
Юлія пишається своїм походженням, з гордістю говорить, що вона етнічна німка. При одруженні навіть не взяла прізвище чоловіка, вирішила залишити його своє. Інколи виникають проблеми, бо люди не одразу розуміють, як правильно прізвище пишеться. Але жодних образ у свій бік щодо походження вона ніколи не чула. Більше того, до розповсюдженої назви етнічних закарпатських німців «шваби» теж ставиться добре.
Мене ніколи не ображає, коли нас називають «швабами» Я знаю, що коли говорять на угорців «мадяр», то їм це неприємно. Але нам нормально, бо ми самі говоримо, що ми шваби.
Жінка намагається зібрати більше інформації про свою сім’ю, бо вже давно хоче створити родинне дерево. На жаль, багато документів втрачено, адже в Радянському союзі не можна було говорити про своє німецьке походження.
Юля розповідає, як один з її прадідів кілька разів вступав до вищих навчальних закладів, але його не брали через прізвище. Але не всі ставилися до німців упереджено. Юліні прадідусі-німці одружилися на українках. У ті часи суспільство засуджувало дівчат за шлюб із німцями.
Юля щаслива, що цей страшний період уже минув і вона народилася в часи толерантності і взаємоповаги. Вона наголошує, що ніколи не забуває про своє походження, хоча вважає себе українкою.
У неї в планах немає отримання німецького громадянства чи переїзду на історичну батьківщину. Адже її рідна земля та, на якій вона зараз живе і де виховує свого сина. Цей хлопчик, як і всі закарпатські діти ― наступне покоління, на яке покладають надію мирного міжкультурного діалогу. Толерантність можна виховати з раннього віку. Якщо дитина поважатиме інші етноси, то неодмінно цінуватиме і власний.
Історія ромська
Повз місце, де вчора сидів ужгородський письменник, сьогодні прогулюється сім’я ромів. Чоловіка звуть Ернест, а дружину ― Катя. У Ернеста немає сумнівів щодо своєї національності.
Я українець. Чистий. Називайте «український ром», — сміється чоловік і розповідає про своє угорське коріння та знання п’яти мов.
Він радий, що в Закарпатті різні культури і мови ― це нормально. Каже, жодних упереджень у людей немає, і озирається на дружину-українку. Ернест зізнається, раніше ромам не можна було одружуватися з жінками іншої національності. Але зараз такі традиції відійшли в минуле.
Та і в Каті якихось упереджень ніби не було. Досі нічого такого не говорила, — Ернест знову посміхається і йде наздоганяти свою родину.
Перехожі не озираються на цю колоритну сім’ю, адже в Ужгороді різні нації звикли до співіснування одне з одним. Змалку діти ромів, угорців, німців, румунів, чехів, українців бігають в одному подвір’ї і грають в однакові ігри. У якийсь момент для них стають спільними не лише іграшки, а й слова з різних мов. Нації тут змішуються, але не втрачають своєї автентичності.
