У Харківському літературному музеї відбулась незвичайна дискусія. Поєдналися дві теми: трансформація інтернатів в Україні та життя на окупованих територіях на прикладі роману Сергія Жадана «Інтернат». Ми занотували ключові думки учасників заходу.
Про дім як «місце розпачу і крику»
Сергій Жадан, письменник
“Поняття дому, в принципі, для будь-якої людини важливе. Поняття конкретно цієї малої домівки тут, у нас на Сході, особливо визначальне, тому що є певна складність із суспільним домом, із ідентифікацією себе та країни. Це страшенно важлива річ, яка багато чого пояснює в тому, що на Сході відбувається”.
Іноді ми чіпляємося за свій дім як за обгрунтування для всього. Це є та самодостатня річ, яка в наших очах часто виправдовує себе. З одного боку, це симпатично виглядає, коли людина любить свій дім, свою вулицю. З іншого – в цьому є певний травматизм, коли особа не має, на що спертися ззовні. І єдине, що в неї є – її стріха, її ґанок, її вікна. Іноді за цим просто стоїть безпорадність.
“У ситуації, яка склалася в 2014 році, не було надмірної любові до свого дому. Скоріш, це останнє, за що можна було вчепитися. Доки снаряд не потрапив під будинок, під під’їзд, у квартиру, ти за неї тримався. Це було твоє місце розпачу й місце крику. Ти кричав, що ти в себе вдома та ніхто не має права сюди вломитися”.
“Діти, які не повинні були народжуватися”
Олена Розсказова, керівниця Східноукраїнського представництва Міжнародного фонду «Відродження»
“Те, що я на власні очі бачила в інтернаті, – це ніби тюрма, де діти ходять за парканом. Їх не виводять на двір. Вони ізольовані від світу. Коли йдеться про реформу інтернатної системи, я вважаю, що тюрми треба закрити. Діти повинні виховуватись у родині”.
Як би це цинічно не звучало, я за те, щоб сім’я встановлювала будь-яку ідеологію, але щоб дитина росла не в державній системі, а в родині. Тому що саме від батьків вона черпає всі традиції, цінності. Може, вони і зміняться, але в дитини будуть оці цінності, бо там (в інтернаті – ред.) принципів взагалі немає. Там вовчий закон: хто сильніший, той і правий.
Роман Марабян, головний лікар Харківського обласного спеціалізованого будинку дитини №1
“Коли ми відкрили дані про наших дітей (вихованців Будинку дитини №1 – ред.), я зрозумів, що це діти, які не повинні були народжуватися. Їх не чекали в родинах. Це третя або четверта дитина у сільської жінки. Дитину ніхто не чекав. І що з нею робити? Ну, в інтернат”.
Коли мова йде про великі гроші в системі
Тетяна Гавриш, Почесна консулка Німеччини в Харкові
Чи знаєте ви, що у нас у системі медичної освіти відсутня реабілітація як така? Ми чуємо від чиновників навіть зараз: “А нащо вона нам потрібна?”. У нас так багато різних спеціальностей. У нас навіть є лікар підводного човна, проте в нас немає підводного човна. І немає реабілітологів.
“Справа в тому, що інтернати – це бюджетні установи. Їх працівники отримують заробітну платню згідно з дохідною сіткою, отже, і бюджет цієї установи, кошторис, формується, виходячи з кількості не дітей, а ліжок. Якщо дітей там не буде, не буде ліжок, то й заробітної платні там теж не буде”.
“Де в нас усі інтернати, дитячі будинки? Це край міста – там, де їх не бачили б. Для чого це? Щоб ми про них забули, щоб вони нас не дратували”.
“Сама система себе береже. На першому місці тут справді великі гроші. І ніхто, звичайно, не відмовиться від таких бюджетів. Саме тому ми вже рік автономізуємо Будинок дитини у Харкові. Здавалося б: цей проект підтримує Німецький уряд, міжнародні фонди, Уповноважений з прав людини, – але він не рухається, тому що обласний бюджет, напевно, буде втрачати серйозну субвенцію”.
Інтернат дуже метафоричний, тому що паркани, сірі будівлі та окраїна міста, про які ми не думаємо, нас руйнують. Саме тому ми байдужі, коли нас захоплюють, саме тому нам все одно, в якій системі жити, аби були гроші, аби була хата.
“Мені здається, що люди, які сьогодні представляють систему, просто не розуміють, про що ми тут говоримо, не розуміють доцільності того, що ми пропонуємо. Батьки та представники інтернату говорять: “Слухайте, ви цинічні люди. Ви руйнуєте все життя”. Батьки кажуть, що хочуть віддати дитину в інтернат, бо їм нічим її годувати. В інтернаті кажуть: “Ми маємо, чим годувати. Віддайте нам дітей”. Це просто щось дике в XXI столітті, у демократичному суспільстві…”.
Подписывайтесь на наш канал в Telegram, чтобы быть в курсе свежих новостей.
